Син міцно тримав мене за руку. На матір він дивився серйозно — без показної байдужості, але й без колишнього переляку.
— Бувай, мамо.
У цих двох словах не було холодності. Швидше обережність людини, яка ще не готова вмістити всі переживання в одну фразу. Оксана кивнула, підняла валізи й пішла вниз. Левченко дочекався, поки за нею зачиняться двері під’їзду, попрощався і пішов разом із працівником виконавчої служби.
Лідія Степанівна першою переступила поріг. Завмерла в передпокої, оглядаючи переставлені меблі, потім торкнулася знайомої вішалки. Колись я прикрутив її трохи криво. Мама довго бурчала, потім змирилася, і відтоді вішалка так і висіла з невеликим перекосом. Вона провела рукою по стіні й зупинилася біля подряпини біля вимикача. Данило лишив її іграшковою машинкою, коли був зовсім малим. Раніше такий слід хотілося зафарбувати під час ремонту, тепер він доводив, що чужі люди не змогли повністю стерти наше життя.
— Усе тут по-іншому поставили, — зітхнула мама.
— Розставимо так, як тобі зручно.
Вона пройшла на кухню і по черзі відчинила шафки. Старі каструлі, посуд і чайник лишилися на місцях. Лідія Степанівна повільно видихнула, ніби перевірила: дім, як і раніше, впізнає господиню і готовий прийняти її назад.
Данило не відходив від передпокою. Двері до його кімнати були причинені. Я кивнув:
— Заходь. Вона знову твоя.
Син натиснув на ручку з такою обережністю, ніби за дверима на нього чекало незнайоме приміщення. Але ліжко, письмовий стіл і зроблена мною книжкова полиця нікуди не зникли. На столі лежали підручники, поруч стояв старий конструктор. Під стелею блідо світилися наліпки-зірочки, які ми клеїли разом три роки тому. Данило сів на покривало, провів по ньому долонею, потім ліг просто в куртці.
— Ти в порядку?
— Так. Я боявся, що зірочки знімуть.
— Вони дочекалися тебе.
Першої ночі не спав ніхто. Причиною була вже не тривога, а незвична тиша. Дім здавався водночас надто своїм і новим. Близько першої я почув на кухні обережні кроки й дзенькіт чашки. Лідія Степанівна сиділа біля вікна в домашньому халаті, обхопивши долонями гарячий чай.
— Чому не лягаєш, мамо?
— На новому місці мені завжди погано спиться.
— Але ти прожила тут багато років.
— Після пансіонату навіть до власного дому доводиться звикати.
За вікном під ліхтарем виднілася зелена лавка, де я знайшов Данила того першого ранку. Тепер вона була порожня. Ми якийсь час мовчки дивилися на двір.
— Тобі там тяжко довелося? — несподівано спитала мама.
— По-різному бувало.
— Я молилася за тебе щодня. Навіть коли мене туди відвезли.
— Я знаю.
Зморшки біля її очей зібралися в знайому усмішку. Зробивши ковток, вона зауважила, що за два роки я нарешті трохи порозумнішав. Ми сиділи за власним кухонним столом, слухали тишу повернутого дому і вперше не чекали термінового дзвінка чи нового паперу. За вікном стояла тиха травнева ніч…👉Продовження, натисніть кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
