Оксана Степанівна раптом приклала долоню до чола.
— Ох, я зовсім стомилася. Тарасику, проведеш маму? Увечері самій якось неспокійно.
Тарас одразу підвівся.
— Звісно, мам.
Надягаючи пальто, свекруха кинула через плече:
— Ярина поки прибере. Їй якраз корисно відволіктися.
Ярина мовчки кивнула. Їй уже було байдуже, що та каже. Головне — щоб двері зачинилися і їй більше не доводилося тримати обличчя.
Тарас подав матері руку. Оксана Степанівна сперлася на нього демонстративно важко, ніби без підтримки не змогла б зробити й кроку. Перед виходом він озирнувся:
— Я швидко. Проведу маму й повернуся допомагати.
Двері за ними зачинилися. У передпокої повисла тиша, така щільна, що стало чути, як на кухні капає вода. Кілька секунд ніхто не рухався. Гості ніби чекали, що Ярина зараз скаже звичне «нічого страшного» і тим самим дозволить усім розійтися з чистою совістю. Але слів не було.
Дарина підійшла до Ярини й міцно обійняла її.
— Ярино, це жахливо. Просто жахливо.
— Усе нормально, — автоматично сказала Ярина.
— Ні, — втрутився Назар, чоловік Дарини. — Нормального тут нічого немає. Так не можна з людиною. Тим більше при гостях. Тим більше в день народження.
— У ювілей, — додала Дарина тихо.
Ці слова остаточно зламали крихку витримку. Сльози покотилися самі. Ярина відвернулася, намагаючись стерти їх долонею, але Дарина втримала її за плечі.
— Не ховайся. Ти не винна.
— Він і раніше так жартував, — видушила Ярина. — Тільки не при всіх. Я думала, це просто його характер.
Назар насупився.
— Часто?
— Усе частіше. Йому ніби треба довести, що він найгостроумніший. А якщо мені боляче, значить, я нудна й не розумію гумору.
— Його мати це підживлює, — сказала Дарина. — Я бачила її обличчя, коли ти відкрила коробку. Вона насолоджувалася.
Ярина опустилася на стілець.
— Оксана Степанівна завжди вважала, що Тарас міг обрати краще. Вона рідко говорить прямо, але робить так, щоб я це відчувала. А він… він завжди поруч із нею. Не зі мною.
Гості, що лишилися, почали допомагати. Хтось збирав тарілки, хтось виносив келихи, Назар переставляв стільці, Дарина складала їжу в контейнери. Усі рухалися обережно, ніби в квартирі сталося щось, про що не можна говорити вголос.
Коли в передпокої знову стало тихо, Ярина ще якийсь час стояла посеред кухні, не знаючи, за що взятися. Тарілки, крихти, келихи — все це вимагало звичних рухів, але руки не слухалися. Здавалося, якщо вона зараз почне мити посуд, то остаточно погодиться з роллю людини, яка після приниження зобов’язана привести дім до ладу.
На кухні Дарина ввімкнула воду й, залишившись із Яриною вдвох, сказала:
— Поїхали до нас. Хоча б на кілька днів. Відпочинеш, подумаєш, видихнеш.
— Дякую. Але я впораюся.
— Ти сказала це так, ніби давно тренуєшся, — Дарина подивилася на неї серйозно. — Це й лякає. Таке не повинно ставати звичним.
Ярина промовчала. Роки шлюбу навчили її шукати виправдання: втомився, не подумав, невдало пожартував, мати натиснула. Колись мама казала їй: «Терпи, всі сім’ї складні». Ярина довго сприймала це за мудрість. Зараз уперше побачила в цій фразі не пораду, а пастку.
Вона згадала десятки дрібних епізодів, яким раніше не давала назв: смішки з її втоми, зауваження при матері, жартівливі порівняння, після яких хотілося піти до іншої кімнати. Усе це здавалося дрібницями лише окремо. Разом вони складалися в спосіб жити поруч із нею, не помічаючи її.
Коли останні гості пішли, квартира виглядала розбитою після свята: недомиті тарілки, зім’ята скатертина, келихи з рештками вина, крихти, серветки, чужі сліди. На краю столу стояла порожня коробка від смартфона. Ярина не викинула її, і тепер коробка здавалася не пакуванням, а речовим доказом — акуратним білим свідченням того, що її можна принизити, а потім вимагати вдячної усмішки.
Телефон Тараса, забутий на тумбі, раптом задзвонив. На екрані висвітилося: «Мама».
Ярина не хотіла відповідати. Але дзвінок повторився. Вона подумала, що, можливо, щось сталося, і натиснула кнопку.
— Тарасику! — одразу пролунав вередливий голос Оксани Степанівни. — Ти де ходиш? Я вже чекаю. Ти обіцяв показати, як вмикати цю камеру. Я нічого не розумію.
Ярина випросталася.
— Це Ярина. Тараса немає вдома. Я думала, він у вас.
На лінії повисла неприємна пауза.
— А, це ти, — сказала свекруха. — Ні, він мене провів і сказав, що зайде купити сигарети.
— Зрозуміло.
Ярина так стиснула телефон, що заболiли пальці.
— Якщо побачите його, передайте, що я чекаю вдома.
— Передам. До речі, як тобі сюрприз? Тарасик так старався. Хотів нестандартно.
Ярина заплющила очі. Гаряча злість піднялася до горла, але голос лишився рівним.
— Сюрприз запам’ятається. На добраніч, Оксано Степанівно.
Вона скинула виклик. Руки тремтіли. Вона сіла за стіл і вперше за весь вечір перестала стримувати сльози. Усередині вже звучало не запитання, а гірке, ясне розуміння: так далі не можна…
