Тарас повернувся ближче до півночі. Ключ голосно заскреготів у замку, двері грюкнули, і до квартири ввійшов запах тютюну й алкоголю. Він кинув куртку на вішалку й здивовано подивився на дружину.
— Ти не лягла? Ну як, прибрала тут?
Ярина сиділа на кухні перед чашкою вистиглого чаю. Вона підвела очі, але відповісти не змогла.
— Я в мами затримався, — сказав він, відчиняючи холодильник. — Їй із телефоном треба було допомогти. Вона взагалі в цих штуках не тямить.
Він дістав шматок торта, просто стоячи відламав виделкою великий шматок і вдоволено кивнув.
— Нормально вийшло. Мама, щоправда, каже, що ти іноді все робиш абияк, але торт хороший.
Ярина дивилася на нього мовчки. Він їв так буденно, ніби вечір не розколовся в неї на очах. Ніби не було порожньої коробки, чужої ніяковості й її обличчя, знятого на новий телефон свекрухи.
Саме ця буденність вдарила найсильніше. Якби він хоч знітився, якби уникав погляду, якби намагався добрати слова, їй, можливо, було б легше повірити, що він не зрозумів. Але він виглядав задоволеним чоловіком, який повернувся з вдалого вечора й тепер хоче тільки солодкого.
— Чого ти така? — нарешті спитав він. — Тільки не починай знову через розіграш. Ярино, не можна ж бути такою серйозною.
— Ти принизив мене перед друзями й колегами, — тихо сказала вона.
— Та кинь. Трохи піджартував. Зате всі запам’ятають. Ти б бачила себе, коли відкрила коробку.
— Я бачила тебе, коли ти сміявся. І твою матір, коли вона показувала телефон, про який я просила тебе пів року.
Тарас різко поставив тарілку на стіл.
— От знову. Ти все перетворюєш на драму. Це був жарт. Мама заслужила такий подарунок. Вона мене ростила, все в мене вкладала. А ти тільки невдоволена: то телефон, то ремонт, то ще щось.
Ярина підвелася. Усередині не лишилося ні сил сперечатися, ні бажання щось доводити. Вона раптом ясно зрозуміла: Тарас не просто не чує її зараз, він ніколи по-справжньому не слухав, коли йшлося про її біль. Будь-яке пояснення розбивалося об його впевненість у власній правоті.
— Я йду спати. З днем народження мене.
Вона майже дійшла до дверей, але Тарас схопив її за руку.
— Ні, давай закінчимо. Чому ти не можеш визнати, що це було смішно?
— Бо мені не смішно. Мені боляче. І це не вперше.
Вона вивільнила руку. Голос не зірвався, і це, здається, здивувало його сильніше за крик.
— Звісно, тепер ти все згадаєш, — роздратовано сказав він. — У тебе просто немає почуття гумору. Мама давно казала, що ти надто скута.
— Твоя мама про мене багато чого казала, — втомлено відповіла Ярина. — А ти завжди слухав її, не мене.
Вона вийшла з кухні. У спальні перевдяглася, лягла й вимкнула світло. Темрява не заспокоювала. Вона лежала з розплющеними очима й відчувала, як усередині повільно, майже беззвучно змінюється щось важливе. Не через одну коробку. Не через один вечір. Усе накопичувалося роками, а сьогодні просто стало неможливо вдавати, що це дрібниця.
За годину Тарас прийшов до спальні. Алкоголь приглушив злість, голос став м’якшим.
— Ярино, ти спиш?
Вона мовчала.
— Я знаю, що ні. Слухай… ну вибач, якщо тобі було неприємно. Я хотів, щоб усім було весело. Не думав, що ти так це сприймеш.
Його долоня лягла їй на плече. Ярина не поворухнулася.
Тарас зітхнув і відвернувся.
— Гаразд. Як хочеш.
За кілька хвилин він заснув. А Ярина лежала поруч і уявляла ранок: Оксана Степанівна показує сусідкам фотографії, розповідає про щедрого сина й образливу невістку; Тарас прокидається й знову каже, що це був жарт. Якщо вона промовчить, усе повториться. Тільки наступного разу буде ще болючіше.
Вона не знала, що зробить вранці. Але вперше думка «досить» прозвучала всередині не скаргою, а рішенням…
