Ранок після ювілею був важким, хоча Ярина майже не пила. Боліла не голова — боліло все, що вона вчора намагалася втримати. Вона обережно вибралася з ліжка, намагаючись не розбудити Тараса, що хропів. Було трохи більше шостої, надто рано для вихідного, але сон однаково не повертався.
На кухні свято виглядало жалюгідно. Контейнери з салатами, недомиті тарілки, порожні пляшки, липкі серветки. На столі, як і раніше, стояла біла коробка. Порожня, гладенька, насмішкувата.
Ярина поставила чайник, сіла навпроти й довго дивилася на неї. Потім узяла коробку, провела долонею по кришці. Ще вчора ця річ здавалася обіцянкою. Тепер була сміттям. У її різкому глянці все ще відбивалася вчорашня надія, і від цього хотілося не плакати, а злитися. Ярина встала й різко кинула коробку у відро.
Клацання вхідних дверей змусило її здригнутися.
— Яриночко, ти вже встала? — проспівав знайомий голос. — Я булочок принесла. Йшла після гімнастики й вирішила зазирнути.
Ярина подивилася на годинник. Яка гімнастика в таку рань, якщо Оксана Степанівна ніколи не вставала раніше восьмої? Але питати не стала.
Свекруха зайшла на кухню без запрошення, поставила пакет на стіл і озирнулася. Вона рухалася квартирою так упевнено, ніби двері відчиняла не чужим ключем, а правом старшої господині. Ярина раптом подумала, що Оксана Степанівна давно перестала питати дозволу не лише зайти, а й втручатися в усе, що стосувалося їхнього шлюбу.
— Досі не прибрано? Ну от що за звичка все лишати. Молоді зараз зовсім ліниві.
— Доброго ранку, — сухо сказала Ярина.
— Тарасик спить?
— Так.
— Нехай відпочиває. Він учора бідолаха стільки зі мною возився, поки телефон налаштовував.
Оксана Степанівна дістала з сумочки новий смартфон, розблокувала екран і з видимим задоволенням повернула його до Ярини.
— Дивися, що він мені показав. Я тепер ці… знімки самої себе вмію робити.
На екрані була вчорашня фотографія. Оксана Степанівна й Тарас усміхалися в камеру, стоячи поруч. За їхніми плечима виднілося обличчя Ярини — бліде, розгублене, саме в ту мить, коли вона відкрила порожню коробку.
— Добре вийшло, правда? — свекруха усміхнулася. — У тебе такий вираз… безцінний. Тарасик усе-таки геніально вигадав…
