Життя без прикрасЯрина різко підвелася.
— Я в душ.
— Іди, іди, — кивнула Оксана Степанівна. — А я поки сніданок Тарасику зроблю. Він любить яєчню з помідорами, у мене вона особливо ніжна виходить.
У ванній Ярина ввімкнула воду майже на повну силу. Шум струменів заглушив дзенькіт посуду й вдоволене наспівування свекрухи. Гаряча вода стікала по обличчю разом зі сльозами, які вона більше не намагалася зупинити. Учорашній сміх, порожня коробка, сяйливий телефон у руках Оксани Степанівни, слова Тараса — все знову піднялося всередині, як важка хвиля.
«Скільки ще?» — думала вона, розтираючи шкіру до червоного. — «Скільки разів я дозволю їм називати мій біль відсутністю почуття гумору?»
Коли вона вийшла, на кухні вже панувала звична ідилія матері й сина. Тарас сидів за столом, їв, а Оксана Степанівна доливала йому чай.
— Їж, Тарасику. Ти вчора пізно ліг, мабуть, утомився з моїм телефоном.
— Там нічого складного, мам, — поважно сказав він. — Просто треба розумітися на техніці.
— Авжеж. Це не кожному дано, — свекруха кинула виразний погляд на Ярину.
— Доброго ранку, — сказала Ярина.
— О, прокинулася, — озвався Тарас. — Сідай, поїж.
Він виглядав спокійно, ніби вчорашній вечір був звичайним святом. Ця байдужість різала сильніше за сварку.
— Не хочу.
— Дарма, — втрутилася Оксана Степанівна. — Жінці після тридцяти треба стежити за харчуванням. Тарасику потрібна дружина з гарним виглядом, а не тінь із синцями під очима.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.