— Ти що робиш? — Тарас зупинився у дверях спальні, побачивши сумку на ліжку.
— Їду до Дарини. Поживу в неї кілька днів.
— З якого дива? Через учорашнє? Ярино, ну досить. Пожартували й пожартували.
— Я образилася всерйоз.
Вона застебнула блискавку. У тиші цей звук пролунав майже як крапка.
— Це не вперше. Мені треба подумати.
— Про що думати? — він розвів руками. — Ми сім’я. Я тебе люблю, ти мене любиш. Нормально живемо.
Ярина всміхнулася без радості.
— Нормально? Ти хоч іноді помічаєш, чого хочу я? Чи для тебе важливі тільки бажання твоєї мами?
— От воно, — Тарас одразу пожвавився. — Ти ревнуєш мене до мами. Вона так і казала.
— Хто казав? — долинуло з коридору.
Оксана Степанівна, звісно, стояла поруч. Вона зайшла до спальні, ніби мала повне право бути присутньою при будь-якій розмові.
— Мам, ти ж казала, що Ярина ревнує, — сказав Тарас. — От, збирає речі. Образилася, що телефон тобі подарував.
— Ой, які пристрасті, — свекруха сплеснула руками. — І все через річ. Яриночко, не можна бути такою дріб’язковою.
— Річ не в телефоні, — Ярина повернулася до них. — Річ у тому, як ви зі мною поводитеся. У постійній неповазі. У тому, що мій день народження ви перетворили на виставу, де я мала грати смішну декорацію.
— Ніхто тебе не принижував, — роздратовано сказав Тарас. — Ти все надто близько береш до серця.
— Авжеж, — підхопила Оксана Степанівна. — Людина з нормальним почуттям гумору посміялася б разом з усіма.
— У мене є почуття гумору, — твердо сказала Ярина. — Але жарт не повинен завдавати болю. Учора було знущання.
— Чуєш, Тарасику? — свекруха театрально притисла долоню до грудей. — Ми, виявляється, знущаємося. Оце вдячність за все, що ти для неї робиш.
Ярина подивилася їй просто в очі.
— Що саме він для мене робить?
Оксана Степанівна ніби тільки цього й чекала. Її обличчя пожвавішало, голос став гучнішим, а погляд — жорсткішим. Вона говорила не як людина, що захищає сина, а як господиня, якій нарешті дали право перелічити чужі борги.
— Як це що? Дав тобі дім, утримує, дбає. Ти сита, вдягнена, живеш у хорошій квартирі.
— Мамо, досить, — невпевнено сказав Тарас.
— Ні, нехай послухає. Кому вона була потрібна, крім мого сина? Звичайна дівчина без зв’язків і приданого. Він узяв тебе в сім’ю, а ти ще носом крутиш. Телефон їй потрібен, увага їй потрібна.
Клубок підступив до горла, але Ярина не дозволила сльозам вийти.
— Дякую, Оксано Степанівно. Тепер я багато що зрозуміла.
Вона підняла сумку й пішла до дверей. Тарас ступив навперейми.
— Ми не закінчили.
— Я закінчила. Пропусти.
— Нікуди ти не підеш. Постав сумку й заспокойся.
Він схопив її за зап’ясток. Ярина подивилася на його пальці, потім підвела очі.
— Відпусти.
Голос був тихим, але в ньому з’явилася така холодна твердість, що Тарас розгубився.
— Нехай іде, — сказала Оксана Степанівна з усмішкою. — Провітриться, зрозуміє, що без тебе нічого не варта, і повернеться.
Тарас послабив хватку.
— Іди, раз так. Охолонеш — поговоримо.
Ярина пройшла до передпокою, взяла куртку й ключі. Уже біля дверей чоловік спитав:
— Надовго?
— Не знаю.
— А вечеря? — вихопилося в нього.
Ярина вперше за ранок майже усміхнулася.
— Мама приготує.
Вона зачинила двері. У під’їзді стало тихо. Ця тиша не тиснула — навпаки, ніби зняла з плечей важку мокру тканину. Ярина глибоко вдихнула й почала спускатися.
На майданчику нижче вона зустріла Марію Василівну.
— Яриночко, ти куди з сумкою?
— До подруги. На кілька днів.
Сусідка уважно подивилася на неї.
— Після вчорашнього я б теж пішла. Гості виходили такі, ніби з похорону. А твоя свекруха потім у під’їзді розповідала, який син у неї щедрий, який телефон подарував. І ще казала, що деякі невістки тільки гроші тягнуть.
— Вона справді так сказала?
— І не тільки. Ніби ти сидиш у нього на шиї й працювати не хочеш.
— Я працюю п’ять днів на тиждень, — тихо сказала Ярина. — І половину витрат плачу сама.
— Я знаю, — зітхнула Марія Василівна. — Тільки їй це байдуже. Для неї будь-яка жінка поруч із Тарасом буде зайвою. Вона сина тримає як власність. Батько його давно пішов, не витримав її характеру, а вона після цього вчепилася в хлопця мертвою хваткою.
Ярина кивнула.
— Не повертайся тільки тому, що покличуть, — додала сусідка. — Вони тебе не цінують.
— Дякую.
Надворі було прохолодно й ясно. Місто тільки прокидалося: рідкі перехожі йшли у справах, машини тягнулися вздовж будинків, вікна ловили бліде ранкове світло. Ніхто не помічав жінку з дорожньою сумкою, у якої життя щойно повернуло туди, де страшно, але чомусь легше дихається…
