— Відкривай, — нетерпляче сказав Тарас. — Не томи людей.
Ярина обережно зняла папір. Під ним виявилася коробка від дорогого смартфона — біла, щільна, з глянцевим зображенням на кришці. На секунду все довкола відступило. Вона бачила тільки цю коробку й власну надію, таку смішну, дорослу й водночас дитячу.
Вона повільно підняла кришку. Усередині лежав кабель, інструкція, тонкі вкладки, акуратна форма — і порожнє місце там, де мав бути телефон.
Ярина не відразу зрозуміла. Вона кліпнула, підняла папірці, зазирнула під вкладку, провела пальцями по дну. Порожньо. Не було ні телефона, ні конверта, ні записки. Лише ретельно оформлена порожнеча.
Ця порожнеча ніби втягнула в себе всі останні дні: її обережну радість, таємні здогадки, надію після слів Тараса, ранковий сумнів через сусідку. На мить їй стало так соромно за власну довірливість, ніби винним був не жорстокий жарт, а те, що вона наважилася чекати уваги.
У перші секунди розум намагався знайти пояснення. Може, вона відкрила не ту частину коробки. Може, подарунок захований нижче. Може, Тарас зараз розсміється, але добрим сміхом, дістане справжній телефон і скаже, що хотів спершу налякати. Ця надія була такою короткою, що Ярина майже не встигла за неї вхопитися.
— Тарасе, де… — почала вона.
Договорити не встигла. Чоловік уже сміявся, ляскаючи долонею по коліну. Оксана Степанівна приєдналася відразу — дзвінко, з явним задоволенням, ніби стала свідком блискучої комедійної сцени.
— Ви б бачили її обличчя! — видушив Тарас. — Яринко, ти так туди зазирала, ніби він міг під інструкцією лежати!
За столом стало тихо. Один із друзів Тараса коротко хмикнув, але, впіймавши погляди інших, змовк. Гості перезиралися, намагаючись зрозуміти, чи буде продовження.
— Я не розумію, — сказала Ярина майже пошепки, тримаючи коробку на колінах.
— Та звичайний розіграш, — Тарас витер очі. — Ти ж телефон хотіла. Я й подумав: треба зробити оригінально. Не все ж подарунки всерйоз сприймати.
— Мій син завжди вмів дивувати, — з гордістю сказала Оксана Степанівна. — З ним не засумуєш.
Людмила, колега Ярини, обережно поставила келих на стіл.
— Тобто справжній подарунок ще буде? — спитала вона м’яко. — Це просто перша частина?
Тарас подивився на неї так, ніби запитання було дивним.
— Який справжній? Ось же подарунок. Емоції, настрій, несподіванка. Люди надто зациклені на речах.
— А сам телефон де? — спитав хтось з іншого краю столу.
— Там, де йому й місце, — урочисто заявив Тарас. — У моєї мами.
Оксана Степанівна ніби чекала саме цієї репліки. Вона повільно відкрила сумочку, дістала новенький сяйливий смартфон і повернула його так, щоб усі побачили гладенький корпус.
— Тарасик сказав, що мені треба йти в ногу з часом, — проспівала вона. — У моєму віці корисно опановувати сучасні речі. А Ярина молода, потерпить.
Вона підняла телефон і навела камеру на невістку.
— Усміхнися, дорога. Я якраз вчуся знімати. Молоді ж люблять веселі моменти, правда?
Ярина відчула, як обличчя німіє. Слова гостей, світло люстри, тарілки на столі — все стало далеким і розмитим. Її принизили в день народження, перед друзями й колегами, і тепер вимагали усмішки для фотографії.
Вона раптом гостро помітила кожну дрібницю: як Людмила відвела очі, як Дарина стиснула серветку, як хтось перестав дожовувати й поклав виделку на тарілку. Незручність стала майже відчутною на дотик. Тільки Тарас і його мати ніби перебували в іншому приміщенні, де все ще лунав сміх і ніхто не розумів, що людині навпроти боляче.
Вона закрила порожню коробку й поклала її на стіл.
— Дякую, Тарасе, — сказала вона рівно. — Дуже незвично.
— От! — чоловік переможно обвів гостей поглядом. — Я ж казав, у Яринки з гумором усе нормально. А ви сидите, як на зборах.
Але ніхто не сміявся. Дарина, шкільна подруга Ярини, натягнуто всміхнулася й поквапилася перевести розмову.
— Може, торт розріжемо? Він гарний.
Свято тривало лише зовні. Розмови розпадалися, тости звучали непереконливо, хтось мовчки перекладав закуски на тарілці. Ярина ходила між кухнею й вітальнею, подавала страви, відповідала на вітання, дякувала за квіти. Вона помічала, як люди намагаються не дивитися на коробку, як оминають тему подарунка й говорять про погоду, роботу, торт. Усмішка трималася на обличчі, але всередині все було порожнє й холодне.
Оксана Степанівна, навпаки, ожила. Вона крутила новий смартфон, фотографувала салати, келихи, гостей, власну тарілку.
— Камера диво, — захоплювалася вона. — Не зрівняти зі старими розвалюхами. Так, Яриночко?
Тарас сидів задоволений. Ярина не могла зрозуміти, чи він не бачить її болю, чи бачить і вважає частиною вдалого жарту. Від обох думок ставало страшно.
Першими підвелися колеги. Людмила обійняла Ярину в передпокої й тихо сказала:
— Тримайся. Це було дуже некрасиво.
Ярина кивнула, не довіряючи голосу. Слідом почали збиратися інші. Вечір, який мав тягнутися до ночі, розвалювався швидко й ніяково. До десятої за столом лишилися тільки найближчі й найбільш збентежені…
