Надто знайоме, щоб бути випадковістю. У домі Олексій не став роззуватися. Лише плечем штовхнув двері, вніс у темряву мокрий вітер і відразу опустився навколішки перед піччю, де вуглини ще зберігали червоне дихання під сірим попелом.
Дім зустрів його запахом старого дерева, холодної золи й порожнього посуду. Тим запахом самотності, якого не помічаєш, доки не внесеш у нього чужу біду. Він поклав вовченят на вовняну ковдру біля пічної стінки, але не надто близько до жару, бо різке тепло могло добити те, чого холод іще не встиг забрати.
Руки діяли раніше за думки. Кружка з теплою водою, рушник із полиці, лампа на стіл, ножиці, бинт, стара гумова грілка, яку він тримав на випадок нічних нападів болю в коліні. Вовчиця лежала біля порога, куди він заніс її останньою, і не дозволяла собі заплющити очі.
Срібляста шерсть на її боках висіла важкими бурульками, дихання виходило короткими ривками, а погляд ходив за руками Олексія, мов прив’язаний. Він не торкався її більше, ніж було потрібно, лише підсунув ближче суху мішковину, поставив миску з ледь теплою водою й сказав, не дивлячись просто: «Спершу малі, потім ти». Від цих слів легше не стало, але порядок іноді рятує людину від паніки.
Він узяв перше вовченя, те, що ворухнулося в машині, і почав розтирати грудку двома пальцями повільно по колу. Шкіра під тонкою шерстю була крижана. Вовченя не пручалося, і саме це лякало найдужче.
Жива істота, якій уже нічим заперечити світові. Олексій нахилився нижче, прислухався. Був звук, ледь чутний, як мишачий писк під підлогою.
Він видихнув, але радіти собі не дозволив. Друге вдихнуло саме, судомно, з таким зусиллям, ніби повітря було важким каменем. Третє лежало зовсім м’яко.
Олексій розтирав його довше, ніж слід було, бо рука не хотіла визнавати очевидного. У кімнаті тріснула смола в полінині, і цей звук раптом став схожим на постріл. Стіни дому зникли.
На мить перед ним знову було не пічне світло, а запилений коридор. Чужий крик, кров на долоні. І голос Дмитра, який просив не залишати.
Хоча залишити довелося. Олексій стиснув зуби так сильно, що заболіла щелепа. — Ні, — сказав він майже беззвучно, — зараз не туди.
Він загорнув мертве вовченя в край рушника й відклав до стіни, не кидаючи, не кваплячись, як відкладають маленьку свічку, що вже догоріла. Потім повернувся до решти. Друге не пережило першої години.
Воно пішло тихше, без руху, просто перестало відповідати на пальці, і в цій тиші було щось страшенно доросле, ніби навіть звірятко зрозуміло, що сил більше немає. Олексій поклав його поруч із першим, накрив, посидів одну секунду нерухомо й знову нахилився до живих. Четверо.
Чотири слабкі дихання. Чотири теплі точки проти всієї гірської ночі. Вовчиця тихо заскімлила.
Не голосно, не жалібно. Радше спитала. Олексій підвів очі.
— Четверо дихають, — сказав він. — Чуєш, Іскро? Четверо. Вона ніби зрозуміла не зміст, а вагу голосу.
Вовчиця підвела голову, спробувала підтягтися до ковдри, але лапи роз’їхалися по дошках. Тоді він обережно підклав їй під бік згорнуту стьобану куртку, і вона, після короткого гарчання, дозволила. За вікнами хуртовина терлася об шибки, як мокра шерсть об долоню.
Вітер вив у димарі, ворушив заслінку. Здалеку долинали глухі удари: чи то суччя падало, чи то ліс сам ходив довкола дому. Годинник над дверима давно зупинився, і Олексій не став його заводити.
Час став надто малим для цифр. Його вимірювали писк, зітхання, тремтіння під пальцями. Він майже не помітив, як у двері постукали…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
