Одне лежало на спині, лапки його були витягнуті вгору, ніби воно тягнулося до тепла, якого не було. Друге майже сховалося під сніговою кіркою. Третє було притиснуте до боку матері, але не ворушилося.
Олексій сидів кілька секунд нерухомо. У грудях у нього піднялася стара знайома порожнеча. Та сама, що приходить не від страху, а від розуміння.
Якщо зараз помилишся, потім усе життя слухатимеш, як ця помилка дихає в темряві. Він відчинив дверцята. Вітер ударив в обличчя мокрим снігом і відразу вихопив тепло з кабіни.
Олексій вийшов, накульгуючи, і підняв обидві руки долонями вперед. Йому було смішно з цієї звички, майже гірко.
Вовчиця не розуміла людських жестів капітуляції, але поранені істоти, хай то людина чи звір, розуміли головне: різкий рух небезпечний. Прямий погляд небезпечний, шум небезпечний.
Він рухався низько, боком, повільно, відчуваючи, як вода просочується крізь штанини. Вовчиця підвелася на передніх лапах. Задні її зрадливо тремтіли.
З грудей вийшло гарчання, хрипке, слабке, але справжнє. Вона намагалася закрити собою вовченят, хоч сама ледве трималася на цьому світі. Олексій зупинився за три кроки.
Пахло мокрою шерстю, кров’ю, холодною землею й тим металевим запахом, який лишається на снігу після болю. Він зняв куртку. Вітер одразу прошив форму до сорочки, і тіло сіпнулося від холоду.
Та Олексій опустився на коліно, обережно потягнувся до найближчого вовченяти. Вовчиця сіпнулася. Він завмер.
Секунда тягнулася довго. Потім маленьке тільце під його рукою здригнулося. Не від вітру.
Від життя. Ледь помітно. Ніби всередині крихітної грудної клітки хтось стукнув пальцем зсередини й попросив не зачиняти двері.
Олексій втягнув повітря крізь зуби. Він накрив вовченят курткою, поки не торкаючись матері, і почав підсовувати долоні під кожне, дбайливо, без поспіху, як колись підіймав поранених, коли кожна зайва секунда здавалася злочином, а кожен поспіх міг стати останнім.
Вовчиця стежила за ним. Її вуса були в крижаній крупі, очі мутніли, але вона рахувала разом із ним. Одне.
Друге. Третє. Четверте.
П’яте. Шосте. У кожного він шукав дихання.
У трьох дихання було тонке, майже нечутне, у двох — слабке, але рівне. В одного він не знаходив дихання зовсім, але все одно загорнув його в край куртки, бо надію не можна відміряти надто рано. Коли він переніс перших двох у кабіну й поклав на стару повстяну ковдру біля обігрівача, вовчиця видала короткий жалібний звук, зовсім не схожий на гарчання.
Олексій повернувся. Він присів поруч із нею й лише тепер побачив те, що фари спершу сховали в тіні: довкола її живота, позаду ребер, тяглася смуга здертої шерсті й темної шкіри, ніби там довго терся дріт.
Нижче, біля задньої лапи, виднівся свіжий поріз від сталевого троса. Це була не просто хуртовина. Не випадкова біда.
Хтось тримав її, хтось покинув. Олексій відчув, як у ньому піднімається гнів, рівний і важкий. Але він притис його, бо гнів не зігріває змерзлих.
Він підсунув руки під груди вовчиці, та вишкірилася, зуби блиснули поруч із його зап’ястком, і на мить він побачив не звіра, а матір, у якої відбирають останній сенс. «Тихо!» — сказав він низько, як кажуть людині в гарячці, хоч розумів, що слова тут менші за голос.
«Я не заберу. Я донесу». Вовчиця сіпнулася ще раз, потім обм’якла так раптово, що Олексій ледве втримав її вагу.
Вона була легша, ніж мала б бути, але все одно важка — самі кістки, мокра шерсть і вперте життя. Він доніс її до позашляховика, поклав на заднє сидіння так, щоб вона бачила згорток із вовченятами, і тільки тоді помітив, що сам тремтить. Не від холоду — від пам’яті.
Він сів за кермо, увімкнув аварійку, спробував набрати номер Марини Василівни з ветеринарного пункту. Телефон показав, що мережі немає. Радіо шипіло, сніг бив у шибки, дорога до села була білою стіною.
Дорога додому була коротша, але теж небезпечна. Олексій подивився в дзеркало.
Вовчиця лежала, не відриваючи погляду від вовченят, і одна сіра грудочка під курткою знову ворухнулася. Тоді він повернув ключ, мотор закашлявся, ожив, і позашляховик повільно рушив до лісу. Біля самої просіки, вже розвертаючись, Олексій побачив між стовбурами коротку смужку світла.
Ніби хтось у глибині на мить прикрив фару долонею. Потім світло згасло, і з чорного лісу долинуло сухе металеве клацання. Надто рівне для гілки…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
