Я не встала. Залишилася за столом, дивилася в екран. Нехай вони самі дійдуть.
Нехай Сергій і Лідія Степанівна самі побачать, без того, щоб я виходила назустріч. Минуло близько хвилини. Потім у бухгалтерію зазирнув Паша.
Він нарешті повернувся і сказав упівголоса, з виглядом людини, яка не зовсім розуміє, що відбувається, але відчуває: відбувається щось важливе: «Катерино Павлівно, там у коридорі якісь троє чоловіків питають вас».
«Дякую, Пашо, — сказала я. — Я знаю». Я підвелася, смикнула джемпер і вийшла. Вони стояли біля ліфта, усі троє, як я й уявляла.
Тато попереду, у сірому пальті, без шапки, попри жовтень. Він ніколи не носив шапки. Це була його маленька принциповість.
Діма трохи позаду й ліворуч, у темному діловому піджаку, якраз ховав телефон у кишеню, коли я вийшла. Коля праворуч, у бежевому пальті, з виразом обличчя людини, яка щойно почула щось цікаве й обмірковує. Тато подивився на мене.
Погляд швидкий, точний. Пройшовся моїм обличчям, коридором позаду мене. «Як ти?» — спитав він просто, без зайвого.
«Нормально, — сказала я. — Дякую, що приїхали швидко».
«Заторів не було», — сказав Коля, і в його голосі була та спокійна легкість, яка буває в нього саме тоді, коли він зібраний до межі.
У коридорі з’явилися інші люди. Хтось із відкритого офісу вийшов із виглядом людини, якій щось знадобилося, хоча насправді хотів просто подивитися. Це нормально.
Люди дивляться. А потім зі свого кабінету вийшов Сергій. Він ішов упевнено.
Звик так ходити цим офісом. Це була його територія. Він це відчував усім тілом.
Подивився на мого батька й братів біля ліфта. Упізнав їх — бачив на нашому весіллі. Потім подивився на мене. У його погляді було легке роздратування.
Усе ще роздратування, бо він іще не знав, що воно має змінитися на щось інше. «Це що?» — спитав він. Не грубо. Із подивом. «Навіщо ти їх покликала?» Він подивився на тата, швидко, оцінювально, з тією звичкою перемовника, яка допомагала йому на ділових зустрічах.
«Що відбувається?» — спитав Сергій. Тато не відповів одразу. Він стояв і дивився на нього. Спокійно, без поспіху.
Це мовчання тривало, мабуть, секунд сім. Але сім секунд — це довго, коли в них немає нічого, крім погляду. «Сергій?» — спитав тато.
Голос рівний, трохи нижчий за середній. Не гучний, не тихий. «Так», — сказав Сергій.
Він трохи напружився — фізично, я бачила по плечах. «Павло Коваленко, — нагадав тато. — Батько Катерини». Сергій дивився на нього. Пауза.
«І що?» — сказав він. У голосі з’явилося щось захисне. Те, що з’являється в людей, які відчувають: щось не так, але ще не розуміють, що саме.
«Це сімейна справа. Я не розумію, навіщо ви приїхали на робоче місце».
«Бо вона подзвонила, — сказав тато. — І цього достатньо».
З адміністративного кабінету вийшла Лідія Степанівна. Побачила мого батька й братів, з якими зустрічалася на весіллі, побачила мене, побачила сина, і на її обличчі майнуло те вираження, яке буває в людей, звиклих тримати ситуацію під контролем, коли вони раптом розуміють, що ситуація змінилася без їхньої участі.
«Серьожо, — сказала вона. — Що відбувається?»
«Це батько Катерини і її брати», — відповів Сергій. У його голосі була спроба недбалості, не дуже вдала.
Лідія Степанівна подивилася на тата, потім на Діму, потім на Колю. Щось у їхньому вигляді — не одяг, не вік, а щось інше — змусило її трохи сповільнитися. «Ми вже зустрічалися, — сказала вона з тією ввічливістю, яка все ще була автоматичною. — Але це, як на мене, не місце для сімейних розмов».
«Згоден», — сказав Діма. Він уперше подав голос — коротко, без жодної інтонації. «Тому давайте без зайвих слів»…
