«Павле Мироновичу, — сказав Сергій. Голос був рівний, без спроби справити враження. — Я хочу сказати вам дещо. Без виправдань. Те, що сталося сьогодні… я не мав так. Не кричати. Не…» Він кинув погляд на моє зап’ястя, де ще був видний слід. «Не це. Я розумію, що слова зараз важать небагато. Але я хочу, щоб ви чули це напряму». Тато дивився на нього, мовчав. «І я щойно дізнався про дитину, — вів далі Сергій. — Я не знав. Це не виправдання, просто факт. І зараз ми їдемо в лікарню. Я хочу переконатися, що з Катею і з дитиною все гаразд». Пауза.
Тато дивився на нього ще кілька секунд тим самим поглядом, яким дивився в коридорі. Спокійно. Без тепла, але й без холоду.
«Добре», — сказав він нарешті. Одне слово. Не прощення.
Просто: «Я почув». Сергій видихнув.
Майже непомітно. Коля біля вікна трохи хитнув головою. Непомітно для інших, помітно для мене.
Що означав цей кивок, я не зовсім зрозуміла. Може, подивимося. Може, гаразд.
Із Колею ніколи нічого не зрозуміло напевно. «Ми їдемо, — сказав Сергій, повернувшись до мене. — Ти готова?» «Дай мені дві хвилини, — сказала я. — Зайду в кабінет, візьму речі».
«Добре». Я вийшла. Пройшла коридором у бухгалтерію.
Світлана підвела голову, коли я зайшла. Дивилася на мене. «Я йду на сьогодні, — сказала я. — Звіт готовий. Усе на сервері. Якщо будуть питання щодо нього, ти впораєшся». «Звісно», — сказала вона і після короткої паузи:
«Усе буде добре, Катю». Я подивилася на неї. Світлана була людиною, яка не говорила таких речей просто так.
Вона була точною, конкретною, не схильною до втішань заради втішання. Отже, говорила, бо думала саме так. «Дякую», — сказала я. Взяла сумку, пальто з вішалки.
Подивилася на свій стіл. Монітор, стос паперів, чашка з холодним чаєм, яку я не допила зранку. Звичайний стіл, звичайне місце.
Вимкнула монітор. Вийшла. У коридорі на мене чекав Сергій.
Тато, Діма й Коля стояли біля ліфта, уже вдягнені, готові йти. «Ми їдемо з вами», — сказав тато. Не запитання.
«Тату, не треба», — сказала я. «Не треба — значить просто поруч, — сказав він. — Не всередині, просто поруч». Я подивилася на нього.
Кивнула. Ліфт прийшов. Ми зайшли, усі п’ятеро.
Двері зачинилися зі звичним металевим зітханням. Сергій стояв поруч зі мною. Не торкався.
Просто поруч. У ліфті було тихо. Цифри над дверима рахували поверхи.
5, 4, 3, 2, 1. Двері відчинилися. Ми вийшли. На вулиці, як і раніше, ішов дощ.
Осінній, дрібний, настирливий. Сергій дістав парасолю. У нього завжди була складна парасоля із собою.
Він про це пам’ятав. І розкрив її над нами обома. Ми пішли до машини.
Тато, Діма й Коля йшли трохи позаду, не втручаючись. Просто поруч. Я йшла під дощем, під парасолею, поруч із чоловіком, якого знала три роки і якого сьогодні ніби побачила інакше.
Або точніше, бачила і те, чим він був, і те, чим міг стати, водночас. Це було дивне відчуття. Непогане.
Попереду лікарня. Лікар. УЗД.
Маленький екран, на якому покажуть щось крихітне й живе. Попереду розмова, яку ми ще не провели до кінця. Попереду рішення, якого я ще не ухвалила, але яке вже формувалося десь усередині, тихо, як усе найважливіше.
Я йшла поруч із Сергієм під однією парасолею, плече до плеча. Раніше ми так ходили часто. Останній рік — ні.
Я не думала про це спеціально, просто помічала. Щось змінилося в тому, як ми займаємо простір поруч одне з одним. Стали далі.
Ненавмисно. Просто поступово. Як зміщується щось, коли ніхто не стежить.
Зараз він ішов близько. Не тому, що я попросила. Сам.
Машина стояла за два квартали, на парковці біля торговельного центру. Сергій знайшов місце зранку, коли приїхав на роботу раніше, ніж зазвичай. Він завжди приїжджав рано, коли була важлива нарада.
Я знала цю звичку. Поки ми йшли, він мовчав. Я теж мовчала.
Іноді мовчання буває правильнішим за слова. Особливо коли слів щойно було дуже багато, і вони важкі, і їм потрібен час, щоб осісти. Тато з братами йшли метрів за десять позаду.
Я чула голос Колі. Він щось говорив неголосно. Потім сміх…
