«Так, — сказала я. — Є». Я не знала, як це кажуть. Напевно, не буває правильного способу.
Я просто сказала: «Я вагітна. Дев’ять тижнів. У мене сильний токсикоз, і саме тому я не помітила збою під час перевірки звіту. Три дні я працювала над ним крізь нудоту, запаморочення і запахи, від яких не можна було нікуди подітися. І ні ти, ні хтось інший про це не знав, бо я не знаходила моменту сказати».
Тиша в переговорній стала іншою. Сергій не рухався. Сидів і дивився на мене.
І я бачила, як його обличчям проходить щось велике й незворотне. Повільно. Хвилями.
Спершу нерозуміння. Потім розуміння. Потім щось, чого я останній рік у ньому не бачила.
Те, що було на самому початку, коли він дивився на мене не як на частину своєї картини світу, а як на людину. «Дев’ять тижнів», — повторив він майже пошепки. «Так».
«І ти весь цей час сама з цим…» «Так». «І я кричав на тебе, — сказав він, — сьогодні, знаючи чи не знаючи, кричав». «Не знаючи, — сказала я. — Але це не змінює того, що було».
Він підвівся. Різко, не агресивно, а як встають, коли вже не можна сидіти. Підійшов до вікна.
Стояв спиною до мене, дивився на дощ. «Нам треба в лікарню», — сказав він. Голос тихий, але твердий.
Той голос, який у нього бував, коли він ухвалював рішення. Справжній, не для аудиторії. «Зараз?» — спитала я. «Зараз».
Він повернувся. «Ти працюєш крізь токсикоз три дні. Тебе сьогодні…» «Мені здається, що все гаразд». «Із дитиною, з тобою. Ми їдемо зараз». Я дивилася на нього.
На те, як стоїть. Прямо, але без тієї напруженої впевненості, яка останній рік була в ньому, як панцир. Просто стоїть.
«Добре», — сказала я. Він підійшов до столу. Взяв куртку зі спинки стільця. Зупинився.
«Твій батько…» — почав він. «Він на кухні». «Мені треба поговорити з ним», — сказав Сергій.
Не як прохання до мене, як констатація того, що він сам для себе вирішив. «Можна?» «Це твій вибір, — сказала я. — Я тебе не зупинятиму». Він кивнув.
Пішов до дверей. Зупинився на порозі. «Катю». «Так?» «Я радий, — сказав він. — Через дитину. Я хочу, щоб ти це знала. Попри все сьогоднішнє, я радий». Я не відповіла одразу. Дивилася на нього.
«Я чую», — сказала я. Він вийшов. Я залишилася в переговорній сама. За вікном дощ трохи посилився.
Став густішим, рівнішим. Місто в жовтні таке. Мокре, сіре, цілком незворушне.
Мені подобалася ця незворушність. У ній було щось чесне. Я сиділа й думала про те, що відчуваю.
Не аналізувала. Просто перевіряла, що там є. Втома? Так, сильна.
Нудота? Фоном, як останніми тижнями завжди. Щось схоже на полегшення. Від того, що сказала.
Від того, що все це вийшло назовні й тепер стоїть у кімнаті, а не всередині. І ще щось. Не радість, не спокій, але щось у тому напрямку.
Щось, для чого поки не було точного слова. Я підвелася, взяла зі столу свій телефон і подивилася на екран.
Жодних сповіщень, крім одного. Від Світлани. Повідомлення в робочий чат.
«Звіт отримано. Все чудово. Я перевірила».
Я написала їй у відповідь: «Дякую». Потім вийшла з переговорної.
У коридорі було тихо. Відкритий офіс працював. Неголосно, обережно, з тією стриманістю людей, які були свідками чогось і тепер не знають, як поводитися далі.
Кілька людей подивилися на мене. Я пройшла повз, не швидко, не уникаючи поглядів. Просто пройшла.
На кухні був тато. І Сергій. Він уже прийшов, стояв біля столу, трохи осторонь.
Діма й Коля теж були. Коля біля вікна, Діма біля стіни, з телефоном, який цього разу, здається, не читав. Коли я увійшла, Сергій повернувся.
Подивився на мене коротко, запитально. Я кивнула. Він знову повернувся до тата…
