— Не знаю. Він замовк, коли побачив мене.
Сергій раптом підвів голову.
— У Ольги машина з наліпкою «Квіти у Тетяни». Я бачив біля під’їзду. Може, Тетяна Ткачук?
Галина ляснула долонею по столу.
— На ринку квітковий павільйон! Там господиня Тетяна, така повна, із золотими каблучками. Ольга в неї раніше працювала.
Слідчий записав.
— Адреса павільйону?
— Центральний ринок, задній ряд, біля господарчих яток, — сказала Галина. — Я там розсаду брала.
Марія заплющила очі. Кожна дрібниця, яка раніше нічого не означала, раптом ставала ниткою, що вела до Лізи. Наліпка на машині. Розмова в під’їзді. Чуже прізвище, що застрягло в пам’яті.
Альма весь цей час лежала біля дверей, поклавши морду на Лізин кед. Але коли слідчий вимовив ім’я Ольги, собака підняла голову й тихо заскімлила.
— Вона її знає, — сказала Марія. — Ольга одного разу вдарила Лізу по руці. Альма тоді кинулася до вікна, хоча ми були на четвертому поверсі. Вона почула Лізин крик у дворі.
Слідчий подивився на вівчарку вже інакше. Не як на перешкоду. Як на свідка без слів.
Близько третьої ночі Марія сиділа на кухні й слухала, як у ванній капає кран. Галина заснула на дивані, впустивши окуляри на груди. Сергій стояв біля вікна й дивився у двір. Телефон Марії лежав на столі екраном догори. Щоразу, коли він засвічувався, вона здригалася всім тілом.
Перший дзвінок виявився з незнайомого номера. Слідчий.
— Ми знайшли машину Ольги біля ринку. Порожня. У багажнику дитяча ковдра й упаковка води. Є сліди. Зараз перевіряємо записи камер. На одному записі машина виїжджала в бік старих складів, потім звернула до дачного масиву. Ви казали, собака зможе працювати?
Марія вже стояла.
— Так.
— Тоді вдягайтеся. Але слухайте уважно: ви їдете лише до місця збору. Далі — за вказівкою працівників. Жодних спроб бігти вперед.
Вона сказала «так», але ледь зрозуміла зміст слів. У голові билося одне: Ліза була в машині. Ковдра. Вода. Отже, її тримали живою. Отже, годували. Отже, вона могла чекати.
Надворі було темно й сиро. Ліхтарі відбивалися в калюжах. Альма, відчувши Лізину куртку в руках слідчого, натягла повідець так, що Сергієві довелося йти майже бігом. Марія їхала на задньому сидінні машини й притискала до грудей Лізину шапку. Їй хотілося молитися, кричати, торгуватися з ким завгодно, аби тільки донька була жива. Але вона лише гладила великим пальцем помпон і повторювала про себе: «Дихай. Дихай. Вона чекає. Ти не маєш права розвалитися».
Старі склади стояли за ринком, у темному кварталі, де вдень розвантажували коробки, а вночі гуляв вітер і скрипіли залізні ворота. Поліцейські ліхтарі різали темряву білими смугами. Собаки за парканами гавкали одна за одною. Альма металася, нюхала мокрий асфальт, потім різко потягла до дороги, що вела далі, за ряд порожніх павільйонів.
— Не туди, — сказав один зі співробітників. — За камерами машина звернула лівіше.
Альма вперлася всіма лапами й загарчала.
Сергій присів поруч.
— Вона не впирається. Вона показує.
Слідчий кілька секунд дивився на собаку, потім махнув рукою:
