— Перевіримо. Дві групи. Обережно.
Вони пішли вздовж паркану, за яким темніли дачні будиночки. Марія йшла останньою, поруч із жінкою-інспекторкою, і кожен крок давався їй так, ніби ноги грузли в густій глині. Десь попереду Альма тягла Сергія, іноді зупинялася, крутилася на місці, знову брала слід. Біля одного перекошеного паркану вона раптом стала як укопана.
Будинок за парканом був маленький, із зачиненими віконницями. На хвіртці висів новий замок. У вікні не горіло світло. На перший погляд — порожньо.
Альма не гавкала. Вона скімлила. Тонко, майже по-цуценячому. Потім почала рити землю під хвірткою.
— Лізо! — крикнула Марія.
Жінка-інспекторка втримала її за плечі.
— Тихіше. Не можна.
— Лізо!
Відповіді не було.
Один із поліцейських переліз через паркан. Другий підсвітив замок. Усередині двору щось дзенькнуло. Потім пролунав глухий стукіт, лайка, команда: «Поліція! На підлогу!» Марія сіпнулася вперед, але її тримали міцно.
Минуло, мабуть, дві хвилини. Для Марії — ціле життя.
Хвіртку відчинили зсередини. Із будинку вивели чоловіка в сірій куртці, лисуватого, опухлого від сну чи випивки. Він мружився на ліхтарі й повторював:
— Я нічого не зробив. Мені сказали посидіти. Вона спала.
— Де дівчинка? — спитав слідчий.
Чоловік мотнув головою на сарай.
— Там. У кімнаті. Я не чіпав.
Марія вже не чула заборон. Вона вирвалася й побігла. Сергій відпустив повідець, і Альма рвонула першою. Сарай виявився не сараєм, а прибудовою з вузькими дверима. Усередині пахло сирістю, старою картоплею, ліками й страхом.
На розкладачці, загорнута в чуже картате покривало, лежала Ліза.
Дуже маленька. Бліда. Із сухими губами. На щоці — темний слід від пальців. Волосся сплуталося. Руки були зв’язані не мотузкою, а м’яким шарфом, ніби той, хто в’язав, боявся лишити сліди, але все одно зв’язав.
— Матусю? — прошепотіла Ліза, не розплющуючи очей.
Марія впала поруч на коліна.
— Я тут. Я тут, маленька. Я прийшла. Я з тобою.
Ліза спробувала підняти руку, але не змогла. Альма поставила передні лапи на край розкладачки й обережно, ледь торкаючись, лизнула дівчинку в підборіддя. Ліза розплющила очі. Побачила собаку. І раптом заплакала беззвучно, широко відкривши рот, як плачуть діти, у яких уже немає сил на звук.
— Альма не дала? — прошепотіла вона. — Я знала… я їй сказала… я сказала, щоб вона маму знайшла…
Марія притисла доньку до себе, але відразу злякалася, що робить боляче, і послабила руки. Ліза тремтіла вся, мов мокрий горобець. Її тіло було тепле. Живе. Реальне.
— Не забирайте мене до тата, — прошепотіла вона. — Він сказав, що ти мене більше не любиш. Що ти підпишеш папір і поїдеш.
— Ніколи, — сказала Марія. Голос зірвався. — Ніколи в житті. Чуєш? Я тебе шукала. Я тебе люблю понад усе на світі.
До кімнати зайшла жінка-інспекторка з лікарем швидкої допомоги. Марію м’яко відсунули, Лізу оглянули, спитали ім’я, вік, де болить. Дівчинка відповідала тихо, збивчиво. Коли лікар спробував зняти шарф із її зап’ясть, вона вп’ялася поглядом у Марію.
— Мамо, не йди.
— Я тут.
— Навіть якщо вони скажуть?
