— Навіть якщо весь світ скаже.
Лізу винесли на ношах. Коли її вкладали в машину швидкої, вона тримала Марію за палець так міцно, що в тієї він побілів. Альма намагалася застрибнути слідом, і санітар спершу замахав руками, але лікар, подивившись на дівчинку, сказав:
— Нехай сидить поруч, якщо не заважає. Тільки тримайте.
Альма сиділа біля ніг Марії всю дорогу до лікарні й не зводила очей із Лізи.
Потім почалися дні, які Марія майже не запам’ятала цілком. Лікарняна палата із зеленкуватими стінами. Крапельниця. Запах антисептика. Поліцейські запитання, які доводилося переривати, бо Ліза починала тремтіти. Психологиня, що говорила тихо й повільно. Галина з домашніми котлетами, які ніхто не їв. Сергій, який спав на стільці в коридорі, поки Марія сиділа біля ліжка доньки.
Ліза розповідала уривками. Як Віктор привіз її не в кафе, як обіцяв, а до Ольги. Як вони сварилися на кухні. Як Ольга сказала: «Чого ти з нею панькаєшся, відвези й усе». Як Ліза сховалася у ванній і ввімкнула диктофон на старому телефоні, бо згадала: «якщо дорослі брешуть, треба записувати». Як Віктор знайшов її, витяг за руку, забрав рюкзак, але не перевірив внутрішню кишеню толстовки.
— Я боялася дихати, — сказала Ліза, дивлячись у стелю. — Він ніс мене до машини, а телефон усе писав. Я думала, він почує.
Потім був будинок Тетяни Ткачук. Потім Ольга принесла жовту толстовку й сказала:
— Це покладуть замість тебе. Якщо будеш верещати, мама справді отримає тебе в коробці.
Ліза тоді намочила під себе від страху, і за це Ольга вдарила її по обличчю.
Марія слухала й відчувала, як усередині неї піднімається щось темне, важке. Не істерика. Не сльози. Ненависть, від якої німіли пальці. Вона хотіла знайти Ольгу й Віктора, вдарити, кричати, вимагати пояснень. Але поруч лежала Ліза, і Марія розуміла: доньці зараз потрібна не помста, а рука, вода з трубочкою, тихий голос, увімкнений нічник, обіцянка, яку доведеться доводити щодня.
— А як телефон опинився в труні? — спитав слідчий, коли Ліза змогла говорити довше п’яти хвилин.
— У толстовці, — прошепотіла Ліза. — Я спеціально засунула глибше. Коли Ольга зняла її з мене, я подумала, все. Але вона кишені не перевіряла. Тільки лаялася, що я вся брудна. Потім тато сказав: «Речі покладемо, щоб правдоподібно». Я натиснула кнопку перед цим. Я думала… може, мама почує потім.
Вона повернула голову до Альми, що лежала біля ліжка.
— А Альма почула раніше.
Слідство тяглося не один день і не один тиждень. Жодного миттєвого дива не сталося. Віктор спершу все заперечував, потім казав, що хотів «провчити» Марію, потім намагався звалити провину на Ольгу. Ольгу знайшли за добу на квартирі знайомої. Вона плакала, запевняла, що «не знала, наскільки все серйозно», але в її телефоні виявили листування з Віктором, фотографії труни, повідомлення Тетяні: «Тримай дівчисько до вівторка, далі отримаєш гроші».
Тетяна Ткачук зізналася найшвидше. У неї були борги за павільйон, і вона погодилася дати ключі від дачного будиночка, запевняючи себе, що «батько має право забрати дитину». Лисуватий чоловік у сірій куртці виявився її племінником. Він мав стерегти Лізу й не ставити запитань.
З ритуальною службою вийшло страшніше. Борис Іванович, начальник маленької контори, був давнім знайомим Віктора. За гроші він погодився влаштувати «закрите прощання» без законних документів, користуючись тим, що Марія в шоці й нічого не перевіряє. Справжнього свідоцтва про смерть не було. Були підроблені довідки, роздруковані на кольоровому принтері, печатки, колись украдені із закритої клініки, і впевненість Віктора, що ніхто не стане відкривати труну дитини.
— Чому? — спитала Марія на одній з очних ставок, коли їй дозволили бути присутньою через скло. Вона дивилася на Віктора й не впізнавала навіть його профілю. — Чому ти просто не залишив нас у спокої?
