— Я сказав ні.
Марія тоді напружилася. Після розлучення кожен візит Віктора був як перевірка на міцність. То він приносив дорогі цукерки й удавав турботливого батька, то запізнювався на дві години, то зникав на місяць, то раптом вимагав забрати Лізу «на законні вихідні». Останніми тижнями він став особливо наполегливим. Кілька разів говорив про квартиру, про «розумне рішення», про те, що Лізина частка все одно «мертвим тягарем висить», а йому терміново треба закрити борги після розваленого магазину автозапчастин.
— Продамо стару квартиру твоєї матері, купиш собі меншу, Лізі на навчання відкладемо, — казав він за кухонним столом, крутячи в руках чужу чашку. — Ти ж не даєш собі ради сама.
— Це Лізина частка, — відповідала Марія. — І мамина квартира — єдине, що в нас лишилося.
— У нас, — всміхався він. — Як зручно ти згадуєш слово «у нас».
Того вечора він приніс якісь папери.
— Просто підпиши, що не заперечуєш проти оцінки. Це нічого не означає.
Марія прочитала лише першу сторінку й відсунула.
— Ні.
Обличчя Віктора стало жорстким.
— Ти пошкодуєш.
Ліза тоді виглянула з кімнати:
— Тату, ти знову сваришся?
Віктор миттю усміхнувся.
— Ні, кнопко. Збирайся.
Кнопко. Він називав її так, коли хотів здаватися добрим.
Перед виходом Ліза присіла біля Альми, обійняла її за шию й шепнула щось на вухо. Вівчарка тихо фиркнула, лизнула їй щоку. Марія пам’ятала цю картинку тепер із таким болем, ніби на неї зсередини тиснули розпеченим залізом.
— Вона не хотіла йти, — сказала Марія поліцейському. — Я бачила. Але за рішенням суду він міг забирати її на вихідні. Я не могла просто не дати.
— Він погрожував вам?
— Завжди. Але не так, щоб… — Вона запнулася. — Я не думала, що він здатен на таке.
Ця фраза прозвучала жалюгідно. Бо якась частина її давно знала: здатен. Не на порожню труну, не на похорон власної дитини, але на те, щоб зламати, залякати, змусити. Вона просто не хотіла вірити, що в людині, від якої в Лізи були ямочки на щоках, може бути стільки гнилі.
Телефон вилучили. Труну опечатали. Віктора повезли не відразу. Його спершу опитували в бічній кімнаті, і він то кричав, то починав плакати, то вимагав адвоката. Марія чула уривки: «я хотів як краще», «вона сама довела», «дівчинка в безпеці», «Ольга знає». Ім’я Ольги вдарило її, як ляпас.
Ольга була жінкою Віктора. Не дружиною, але він жив у неї останні пів року. Висока, яскрава, з різким запахом солодких парфумів, вона кілька разів зустрічала Лізу біля під’їзду й казала їй:
— Скажи мамі, хай не вдає із себе святу. Все одно сама не витягне.
Марія скаржилася дільничному після того, як Ольга одного разу схопила Лізу за лікоть біля школи. Але тоді все закінчилося розмовою. «Сімейний конфлікт», — сказали їй. — «Доказів погроз немає».
Тепер докази лежали в маленькій труні…
