— Не попросить. Я їй сказав, що обличчя понівечене. Вона слабка. Вона не витримає.
Телефон вислизнув із Сергієвої руки й стукнувся об край труни, але запис і далі шурхотів.
Ніхто в залі не ворухнувся.
Марія дивилася на Віктора. Вона знала його п’ятнадцять років. Знала, як він усміхається, коли бреше. Як мружиться, коли рахує чужі гроші. Як удає ласкавого перед чужими людьми і як жбурляє чашку в мийку, якщо вдома немає свідків. Але вона не знала цієї людини, що стояла зараз біля дверей із сірим обличчям.
— Де моя донька? — спитала вона.
Віктор мовчав.
— Де Ліза?
Він раптом рвонув до виходу. Сергій устиг схопити його за плече, але Віктор ударив його ліктем у груди й майже вискочив у коридор. Там його зупинив молодий хлопець із ритуальної служби, той самий, із синцями під очима. Він просто виставив ногу. Віктор спіткнувся, упав на коліно, вилаявся й спробував підвестися, але вже кілька чоловіків навалилися на нього.
— Поліцію викликайте! — крикнув хтось.
Марія не чула, хто. Вона все ще стояла біля труни й дивилася на жовту толстовку, яку вранці гладила руками, не розуміючи, навіщо прасує одяг мертвій дитині.
А Ліза була жива.
Десь.
Налякана. Сама. З ним. З ними.
У Марії не вийшло заплакати. Сльози ніби скінчилися ще до цього дня. Усередині лишився тільки сухий крижаний клубок.
Коли приїхали поліцейські, зала вже не була схожа на місце прощання. Люди говорили водночас, хтось знімав на телефон, хтось молився, хтось пошепки повторював: «Господи, порожня труна… порожня труна…» Альму тримав Сергій, але вона не рвалася. Вона сиділа поруч із Марією, не зводячи очей із Віктора, якому заламали руки за спину й посадили на стілець у коридорі.
Перший поліцейський, кремезний чоловік із втомленим обличчям, попросив усіх вийти, крім матері, працівників зали й тих, хто тримав Віктора.
— Жінко, вам краще сісти.
— Ні, — сказала Марія. — Моя донька жива. Я сяду потім.
Він подивився на неї уважніше. Мабуть, хотів сказати щось суворе, службове, але передумав.
— Телефон не чіпати. Труну не чіпати. Хто відкривав?
— Я, — сказав молодий працівник і зблід іще дужче. — Але я не знав. Я думав… Борис Іванович сказав, що так треба, що закрите…
— Який Борис Іванович?
— Начальник. Він із Віктором розмовляв.
Віктор із коридору крикнув:
— Я нічого не знаю! Це підстава! Вона сама божевільна, собаку нацькувала!
Альма низько загарчала.
Поліцейський обернувся:
— Тихо там.
Марія раптом згадала п’ятницю. Вечір. Ліза стояла в передпокої з рюкзачком, у жовтій толстовці, з двома кривими кісками. Віктор, спершись на одвірок, дивився на годинник і роздратовано стукав пальцями по телефону.
— Тату, можна Альму? — спитала Ліза. — Вона скучила.
— Ні. Мені ще твоєї собаки в машині бракувало.
— Вона не моя собака. Вона наша…
