Марія ступила вперед і побачила спершу білий атлас. Потім жовту Лізину толстовку, акуратно розправлену поверх чогось довгого. Потім волосся.
Вона скрикнула й затулила рот долонею.
Але наступної секунди зрозуміла: волосся не росло з голови. То була Лізина перука з новорічного костюма, та сама, з довгою штучною косою, яку донька носила, зображаючи казкову принцесу. Під толстовкою лежали згорнуті ковдри, дитяча куртка, м’яка іграшка-заєць і дві важкі книжки, обмотані рушником.
Тіла не було.
Жодного тіла.
У маленькій труні не було Лізи.
Секунда тяглася так довго, що Марія встигла почути, як хтось втягнув повітря крізь зуби, як упав на підлогу вінок, як заскрипів стілець під літньою тіткою Віктора.
А потім із кишені жовтої толстовки долинув ледь чутний писк.
Альма сунула морду всередину, обережно, майже ніжно підчепила зубами тканину й потягла. З рожевої кишеньки випав маленький телефон із тріснутим екраном. Старий, потертий, з наліпкою у вигляді полуниці. Він лежав на атласі й блимав слабким синім вогником.
Марія впізнала його відразу.
— Лізин диктофон, — видихнула вона.
Сергій підняв телефон. На екрані горів запис. Він тривав понад три години, переривався, знову вмикався, ніби дитина в паніці натискала кнопки навмання.
Сергій подивився на Марію.
— Увімкнути?
Вона кивнула, хоч не була певна, що зможе пережити ще бодай один звук.
Спершу почувся шурхіт. Потім Лізин голос, тихий, наляканий:
— Тату, я хочу додому. Не треба мамі казати, що я померла. Вона ж плакатиме.
Хтось із жінок скрикнув.
Марія вхопилася за край труни. Світ похитнувся, і лише тепла вага Альминої голови, що раптом притислася до її стегна, втримала її на ногах.
Потім пролунав голос Віктора. Глухий, близький:
— Мовчи. Будеш мовчати — побачиш матір.
Інший жіночий голос, різкий, роздратований, сказав:
— Вимкни в неї все, кишені перевір. Вона вічно з цією гидотою ходить.
— Потім, — відповів Віктор. — Зараз треба встигнути. Труну вже забрали. Завтра Маша підпише довіреність, а післязавтра нас тут не буде.
— А якщо вона попросить відкрити?
