— Я мати, — сказала Марія.
— Машо, не треба, — швидко втрутився Віктор. — Ти собі потім не пробачиш. Там… там страшно.
— Відкрийте.
— Не треба, — повторив Віктор уже тихіше, але в цьому тихому голосі була не турбота. Там був наказ.
Сергій ступив уперед і став між ним і Марією.
— Ви чули, що вона сказала.
— А ти хто такий? — кинув Віктор. — Сусід? Тримай свого пса і не лізь у сім’ю.
— Відкрийте, — повторила Марія, і тепер її голос зірвався на крик. — Негайно відкрийте!
Червонолиций чоловік подивився на свого напарника. Той, молодий, худий, із синцями під очима, нервово смикнув плечем.
— Ключ у Бориса Івановича, — пробурмотів він.
— Де він?
— У машині…
— Принесіть.
Ніхто не рухався. Тоді Сергій сам пішов до дверей. Віктор спробував перехопити його за рукав, але Альма схопилася й рявкнула так, що кілька людей відсахнулися до стіни. Віктор відсмикнув руку.
За хвилину Сергій повернувся з маленьким металевим ключем. Молодий працівник узяв його, але ніяк не міг потрапити в замок. Його пальці тремтіли. На лобі виступили краплі поту.
— Швидше, — сказала Марія.
Замок клацнув.
Віктор раптом різко розвернувся до виходу. Галина, сама не чекаючи від себе, схопила його за поли чорного пальта.
— Куди це ви?
— Руки прибрала!
Він смикнувся, але в дверях уже стояли двоє чоловіків із сусідньої зали, яких привернув шум. Сергій теж обернувся.
— Стій, Вікторе.
— Та ви що, змовилися всі? — Віктор засміявся, але сміх вийшов сухий, ламкий. — Жінка в шоці, собака скажена, а ви тут виставу влаштували!
Кришка піднялася…
