То була не оббивка. Не стрічка. Не частина вінка.
Рожева тканина була знайомою.
Вона сама пришивала цю кишеньку до Лізиної толстовки, коли донька сказала, що «секретним агентам обов’язково потрібні схованки». Толстовка була жовта, з рожевою внутрішньою кишенею на блискавці. У кишеню Ліза ховала льодяники, записки, камінці з прогулянок і маленький кнопковий телефон, старий, потертий, без сім-карти, який вона називала «диктофоном для розслідувань».
Марія простягнула руку. Пальці тремтіли так сильно, що вона не відразу торкнулася тканини.
— Це Лізине, — сказала вона.
Віктор ступив уперед.
— Звісно, Лізине. Що ти влаштувала? Там її речі. Їй поклали…
— Ти казав, що одяг довелося зняти, — повернулася до нього Марія. — Ти казав, що нічого цілого не лишилося.
У залі стало дуже тихо. Навіть схлипування стихли.
Віктор кліпнув.
— Я… я не пам’ятаю, що казав. Ти була в істериці.
— Я пам’ятаю, — сказала з першого ряду Галина. Її кругле обличчя було мокре від сліз, але голос раптом став твердим. — Я сиділа поруч. Ти сказав: «Краще не дивитися, Маш. На ній уже нічого свого нема».
Віктор повільно повернув голову до неї.
— Ви б помовчали.
Галина здригнулася, але не опустила очей.
Альма знову зашкребла. Рожева тканина висунулася ще більше. Разом із нею з-під кришки випав кутик жовтої матерії, а потім щось глухо стукнуло всередині.
Не як тіло.
Не як кістка.
Як дерев’яна коробка всередині дерев’яної коробки.
Марія відчула, як холод пройшов від потилиці до п’ят.
— Відкрийте, — сказала вона.
Чоловік із ритуальної служби замотав головою.
— Жінко, не можна. Уже закрито, документи…
