Ольга сіла. Руки й далі тремтіли, хоч Мишка вже не треба було тримати. Андрій улаштувався поруч. Години очікування здавалися безкінечними; ніхто з них не знаходив слів, які допомогли б іншому. Ще ввечері між ними були сходи багатого дому, наймана праця й влада однієї людини над іншою. Тепер вони сиділи перед зачиненими дверима, однаково безпорадні перед тим, що відбувалося за ними.
— Дякую, що привезли його, — першою порушила мовчання Ольга. — Що все це зробили. Я розумію, не заради мене…
— Заради Мишка, звісно. Але й заради вас, Ольго. Хай ви поки що не вірите. Я б зрозумів, якби після сьогоднішнього ви взагалі більше не змогли мені повірити.
Вона подивилася на нього. Краватка послаблена, очі припухлі від сліз. У ньому більше не було тієї непроникної впевненості, з якою він спустився сходами. Ольга не забувала пережитої образи, однак перед нею сидів чоловік, до якого вже не можна було ставитися лише як до господаря, що влаштував обшук. Він боявся за Мишка разом із нею, і цей страх неможливо було зіграти.
Андрій дивився на власні руки.
— Знаєте, з чим найважче змиритися? Я ж завжди вважав, що моє життя таким і має бути. Достаток, можливості. Ніби я все це заслужив і жодного іншого початку в мене бути не могло. А сьогодні побачив тих дітей і зрозумів: будь-хто з них міг бути мною. Якби Ганна Степанівна колись не підібрала мене, мене б тут просто не було.
Він ненадовго замовк, а потім провадив далі: «І ким я став? Тим, хто проїжджає повз у хорошій машині й навіть не помічає їх. Відвернувся від людей, до яких сам належав. Я ж саме такою людиною не мав ставати».
— Але сьогодні ви зупинилися, — відповіла Ольга. — І вийшли з машини. Дійшли, хоч довелося забруднити туфлі. Не кожен так зробив би, пане Коваленко.
Її слова не знімали з нього провини. Вона й не намагалася сказати, ніби попереднє поводження нічого не означало. Просто нагадала про те, що сталося цієї ночі. Андрій підвів очі: жінка, яка мала всі підстави бути на нього скривдженою, знаходила в собі можливість його підтримати. Він був вдячний їй і за це, хоча висловити таку вдячність раніше не вмів.
— Називайте мене Андрієм. Після всього, що було сьогодні… просто Андрієм.
Нарешті двері відчинилися. Ірина Бондар вийшла, знімаючи маску. В її обличчі лишалася втома, але не було тієї квапливої тривоги, з якою дитину везли коридором. Ольга схопилася раніше, ніж устигла щось прочитати в цьому виразі.
— Він живий? Скажіть, будь ласка, що з ним?
— Зараз стан стабільний. Ви привезли його вчасно, цей напад вдалося зупинити.
Ольга заплакала й притулилася до Андрія. Напруження останніх годин відпустило так різко, що стояти самій виявилося важко. Андрій обійняв її, не відводячи погляду від лікарки. Та не йшла, і з її паузи було зрозуміло: повідомлення ще не закінчилося.
— Але я зобов’язана сказати вам усе, — вела далі Ірина.
— Кажіть.
— У хлопчика тяжка вада серця. Сьогодні ми допомогли, однак напади повторюватимуться, і кожен наступний може виявитися небезпечнішим. Потрібна складна операція. Вона коштує дуже дорого, а фахівця, який зможе її виконати, знайти важко.
Ольга повільно відсторонилася. Ще мить тому досить було почути, що Мишко живий. Тепер за цим порятунком окреслилося інше чекання, значно страшніше: одного дня можна не встигнути довезти його до лікарів. Те, що сталося цієї ночі, не закінчилося разом із нападом.
— Якщо лишити все як є, у якийсь момент допомогти вчасно вже не вийде, — обережно закінчила Ірина.
Ольга затулила рот долонями, стримуючи ридання. Для неї знайти гроші на таку операцію було так само неможливо, як одним зусиллям утримати стіни дому від руйнування. Вона вміла працювати, терпіти, пройти з важкими пакетами через усе місто. Але все, що було в її силах, не наближало до суми, про яку говорила лікарка. Від цього безсилля врятована дитина знову здавалася такою, що вислизає.
— Отже, треба оперувати, — сказав Андрій, ступивши вперед. — Шукайте того, хто зробить це якнайкраще. Не обмежуйтеся тими, хто працює поблизу. Якщо потрібний фахівець далеко, привезіть його. Я оплачу все, скільки б це не коштувало. Лікування, операцію, запрошення лікаря — до останньої копійки. Нехай дитина матиме все необхідне для лікування, не зважайте на витрати.
Ірина уважно подивилася на нього.
— Андрію, йдеться про дуже великі гроші.
— У мене є готелі, — відповів він. — Цілі будівлі, і жодна не подарувала мені спокійної ночі. Якщо тепер завдяки цим грошам у дитини битиметься серце, значить, бодай заради цього варто було їх мати. Будь ласка, займіться операцією. Нехай йому дадуть усе, що потрібно.
Ольга дивилася на нього, не вірячи почутому. Він не пропонував трохи допомогти, не обговорював, яку частину суми зможе виділити. Погодився на все, що було потрібно для Мишка. Саме цієї миті мовчання, яке вона берегла стільки часу, стало нестерпним. Після такого не можна було залишити Андрія з половиною правди про цю ніч…
