Вона опустилася на стілець. Андрій сів навпроти: вираз її обличчя змінився, і він це помітив.
— Ольго, що з вами? Ви хочете мені щось розповісти?
Вона дивилася на руки. Весь шлях до цієї розмови раптом опинився позаду, а почати все одно було страшно.
— Я мовчала від того дня, як прийшла до вас працювати. Далі вже не можу.
— Розповідайте.
Ольга підвела голову. В її очах змішалися полегшення й провина.
— Робота у вашому домі не була випадковістю. Я її шукала. Довго чекала, щоб влаштуватися саме до вас. Бо знала про вас те, чого ви самі тоді не знали.
Андрій завмер.
— Що це означає?
— Ганна Степанівна роками розповідала про свого хлопчика. Про те, як його забрали багаті люди, змінили йому ім’я. Одного разу я почула прізвище Коваленко й зрозуміла, що мушу розібратися. Заради неї. Вона ж мріяла тільки про одне: ще раз обійняти його, поки жива. Я прийшла до вас не по залишки їжі й не заради платні. Мені треба було вас знайти.
За цю ніч Андрій уже встиг побачити голодних дітей, дізнатися своє минуле, втратити звичне уявлення про себе. Здавалося, нового потрясіння бути не могло. Але тепер з’ясовувалося, що жінка, яку він ледь помічав у власному домі, весь цей час намагалася поєднати його з тим життям. Її поява в нього мала сенс, про який він жодного разу не замислився.
— І ви весь цей час знали? Поки я з вами так… — Закінчити він не зміг.
— Так. Але я маю пояснити вам до кінця. Ви поки що не все розумієте.
За вікнами вже сіріло. Ольга попросила вийти ненадовго у внутрішній дворик клініки: їй бракувало повітря, щоб продовжувати цю розмову під лікарняним світлом. Андрій пішов слідом. Вони сіли на кам’яну лаву під самотнім деревом. Ніч, що вмістила стільки подій, поволі поступалася ранкові, а попереду ще лишалося зізнання, яке Ольга відкладала роками.
— Тільки дослухайте, будь ласка, — попросила вона, зчепивши пальці на колінах. — Спершу все вислухайте, а потім уже вирішуйте, що про мене думати.
— Я слухаю. Судити вас після цієї ночі мені точно не випадає.
Ольга глибоко вдихнула.
— Я теж колись виявилася нікому не потрібною. Батьків не знала. З найранішого пам’ятаю холод. І руки, які підняли мене із землі. Це була Ганна Степанівна.
Вона говорила неголосно, повертаючись до того, що для неї ніколи не було далекою історією. Дім, який вразив Андрія, лишався її єдиним домом. Земляна долівка, бідні стіни, нестача найнеобхіднішого — все це було частиною дитинства, але не вичерпувало його. Найголовніше Ольга пам’ятала через людину, яка взяла її до себе.
— Я там росла, там навчилася ходити. Вона ростила мене як доньку. У неї майже нічого не було, а я все одно дізналася, що таке, коли тебе люблять. Ми всі дізнавалися це від неї. Вона підбирала нас одного за одним, і для кожного знаходилося місце. Я була однією з тих дітей, такою самою, як ті, яких ви побачили вчора.
Андрій дивився на Ольгу й розумів, наскільки близьким був їхній початок. Одні руки колись утримали від біди і його, і її. Йому дісталося життя в багатій родині, їй — дорослішання в домі, який ледве тримався. Але жінка, що дала їм перший захист, була одна. Раніше він бачив між собою і хатньою робітницею лише відстань. Тепер дедалі частіше знаходив спільне.
— Скільки себе пам’ятаю, стільки чула про вас, — вела далі Ольга. — Про хлопчика, якого вона особливо любила. Його в неї забрали, бо в інших було багато грошей, а вона лишалася бідною. Перед сном завжди молилася за нього. Тихенько казала: «Мій Ванечку. Господи, тільки б іще раз обійняти мого Ванечка. Хоч один раз, поки я жива».
У Андрія знову защипало очі. Для нього минуле зникло на десятиліття. Для Ганни Степанівни воно поверталося щовечора з одним і тим самим проханням. Ольга виросла поруч із цією молитвою, знала її раніше, ніж познайомилася з людиною, якій вона була присвячена.
— Ви були в моєму дитинстві, хоч я вас ніколи не бачила, — сказала вона. — Знала, як ви сміялися, як плакали вночі. Знала про падіння зі сходинок і про шрам. Вона розповідала, як витирала кров своїм фартухом. Для мене ви були ніби братом, якого немає поруч, але про якого все одно думаєш. Я й молитися за вас навчилася разом із нею…
