А в коридорі біля поста медсестри стояла санітарка Зіна. Та сама, що вчора відверталася до стіни. Дивилася на мене.
І раптом, коли я проходила повз, тихо сказала:
— Молодець, Наталю.
Я кивнула й пішла до свого процедурного кабінету.
Ставити крапельниці. Робити уколи. Виносити качки.
Тільки от лікарня вже знала: щось змінилося. Я ще не розуміла, що саме.
Це я дізнаюся за три дні.
Наступного дня після тієї розмови з Костянтином Аркадійовичем я прийшла на роботу й зробила вигляд, що нічого не було.
Це не боягузтво. Це досвід.
Двадцять років у медицині вчать одного: лікарня живе своїм життям, незалежно від того, що відбувається між людьми всередині неї.
Пацієнти не чекають, поки ти розберешся зі своїми стосунками з начальством. Їм потрібні уколи, крапельниці, аналізи. І ти їх робиш, бо це твоя робота.
Бо ці люди ні в чому не винні.
І тому що, якщо чесно, робота — це єдине місце, де я завжди точно знаю, що робити.
Я прийшла о сьомій сорок п’ять, переодяглася, відкрила процедурний кабінет і почала готувати інструменти до прийому.
Тихо, методично. Протерла кушетку, перевірила холодильник із вакцинами, розклала бланки.
О пів на дев’яту в двері постукали.
Це була Рита Федорівна, анестезіолог. Маленька, щільна жінка років п’ятдесяти восьми, з короткою стрижкою й звичкою говорити прямо, без передмов.
Вона зайшла, зачинила за собою двері й сказала:
— Він стабільний. Температура — тридцять сім і одна. Тиск у нормі. Ніч минула добре.
Я видихнула. Негучно. Просто видихнула.
— Добре, — сказала я.
— Наталю.
Рита Федорівна дивилася на мене з якимось особливим виразом. Не з жалем, ні. Радше з повагою, яку вона явно не звикла роздавати направо й наліво.
— Я працюю в медицині тридцять два роки. Я бачила різне. Але те, що ти вчора зробила…
— Рито Федорівно, — перебила я, — у вас перший пацієнт за п’ятнадцять хвилин?
Вона помовчала. Потім кивнула.
— За двадцять.
— Ідіть. Усе добре.
Вона розвернулася до дверей, потім зупинилася.
— Борисенко тебе не зачепить, — сказала вона, не обертаючись. — Він дурень, але не ідіот. Він розуміє, що якщо звільнить тебе, а історія спливе, йому не пояснити, чому хірург розгубився, а медсестра впоралася. Йому самому вигідніше, щоб було тихо.
Вона вийшла.
Я дивилася на зачинені двері й думала про те, що Рита Федорівна, найімовірніше, має рацію.
Не тому, що Борисенко добрий чи великодушний, а саме тому, що йому вигідно мовчати. Скандал йому не потрібен. Він покричить, постращає й заспокоїться.
Я не знала тоді, що ця історія має продовження, про яке ні Рита Федорівна, ні я не могли здогадатися.
На третій день після операції пацієнт остаточно прийшов до тями. Я знала це від Пашкова.
Він сам зайшов до мене в обід, став біля дверного одвірка й сказав трохи збентежено:
— Він питає, хто його оперував.
— І що ви йому сказали?
— Нічого поки що.
Пашков помовчав.
— Наталіє Сергіївно, він не місцевий. Привезли без документів, але в нього в кишені піджака знайшли телефон. Дорогий, розбитий. Зарядили. Там сімнадцять пропущених дзвінків із різних номерів. Один із них — із великого міста. Ми подзвонили, пояснили ситуацію. Вони вже їдуть.
— Хто вони?
