— Вчуся, — серйозно відповідав Рашид.
Марія усміхнулася.
Пізніше, коли гості розійшлися, вона знайшла його в коридорі біля фотографії Саміри Арманової. Тепер поруч висіла копія листа — не всього, тільки одного рядка про людей, які вибирають чужу біду замість власної зручності.
— Я зняла квартиру, — сказала Марія.
Він повільно повернувся.
— Хорошу?
— Маленьку. З вікнами у двір. Там вранці хтось дуже погано грає на піаніно.
— Тобі подобається?
— Так.
Він усміхнувся.
— Тоді хорошу.
Марія підійшла ближче. Між ними лишалося пів кроку.
— Я не повернуся в той дім, як раніше.
— Я знаю.
— І не стану робити вигляд, що нічого не було.
— І не треба.
— Але я можу спробувати приходити. Не тому, що ти чекаєш. Тому що я сама хочу подивитися, що в нас вийде без страху.
Рашид дивився на неї так, ніби боявся злякати.
— Я буду радий.
— Тільки без випробувань.
— Ніколи.
Вона простягнула йому руку. Не для красивого жесту, не як у кіно. Просто простягнула, бо сил на великі слова не було.
Рашид узяв її долоню обережно. На його пальцях лишилися сліди фарби від табурета. У Марії під нігтем була нитка синьої тканини. Їхні руки виглядали звичайними, втомленими, справжніми.


















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.