— Вчуся, — серйозно відповідав Рашид.
Марія усміхнулася.
Пізніше, коли гості розійшлися, вона знайшла його в коридорі біля фотографії Саміри Арманової. Тепер поруч висіла копія листа — не всього, тільки одного рядка про людей, які вибирають чужу біду замість власної зручності.
— Я зняла квартиру, — сказала Марія.
Він повільно повернувся.
— Хорошу?
— Маленьку. З вікнами у двір. Там вранці хтось дуже погано грає на піаніно.
— Тобі подобається?
— Так.
Він усміхнувся.
— Тоді хорошу.
Марія підійшла ближче. Між ними лишалося пів кроку.
— Я не повернуся в той дім, як раніше.
— Я знаю.
— І не стану робити вигляд, що нічого не було.
— І не треба.
— Але я можу спробувати приходити. Не тому, що ти чекаєш. Тому що я сама хочу подивитися, що в нас вийде без страху.
Рашид дивився на неї так, ніби боявся злякати.
— Я буду радий.
— Тільки без випробувань.
— Ніколи.
Вона простягнула йому руку. Не для красивого жесту, не як у кіно. Просто простягнула, бо сил на великі слова не було.
Рашид узяв її долоню обережно. На його пальцях лишилися сліди фарби від табурета. У Марії під нігтем була нитка синьої тканини. Їхні руки виглядали звичайними, втомленими, справжніми.
За стіною хтось засміявся. У майстерні гуділа швейна машинка. На кухні дзенькнули чашки. Дім жив..
