Матвій натиснув відтворення, чекаючи почути прощання. Думав, зараз пролунає її голос: «Тату, я тебе люблю».
Спочатку почувся шурхіт тканини й тихе дихання.
— Тато зараз на роботі. Нічна зміна. Зі мною тітка Лариса й дядько Артур. Вони думають, що я сплю, але я чую.
Наступний запис був коротший. Ліка говорила квапливо, роблячи паузи, ніби прислухалася до кроків.
— Вони знову шепочуться в коридорі. Дядько Артур сказав, що якщо тато дізнається, їм кінець. Тітка Лариса відповіла, що до ранку він точно не приїде. Я не розумію, що вони роблять. Мені страшно.
Потім пролунав голос Лариси. М’який, турботливий, майже лагідний. Від цієї інтонації в Матвія звело щелепу — він знав її з дитинства.
— Лікусю, ти ж у нас доросла й розумна. Татові не треба розповідати про наші розмови. Він і так падає з ніг на роботі. Якщо він дуже переживатиме, він сам може захворіти. Ти ж не хочеш, щоб татові стало зле?
Тиха відповідь:
— Не хочу.
— От і розумниця. Значить, це буде наш секрет. Ми ж усі дбаємо про тата, правда?
Матвій зупинив запис. Потім увімкнув цей фрагмент знову.
Його хвору семирічну доньку вчили мовчати. Вчили голосом людини, якій вона довіряла з трьох років.
Далі були два голоси. Артур і Лариса. Здається, вони стояли за дверима палати або в коридорі. Артур говорив неголосно й упевнено.
— Поки дівчинка в лікарні, збори йдуть найкраще. Свіжі фото, нові пости, люди переказують гроші щодня. Якщо її випишуть або вона вийде в ремісію, все закінчиться. Потік зупиниться.
Лариса відповідала швидко, нервово:
— Артуре, мені здається, вона щось розуміє. Учора так подивилася на мене, що в мене мороз по шкірі.
— Їй сім років. Вона слабка після процедур. Що вона може зрозуміти? Нічого вона нікому не скаже. Доводимо все спокійно й не сіпаємося.
Останній запис був голосом Ліки.
Вона говорила втомлено, але дуже ясно. Ніби заздалегідь намагалася вимовити кожне слово так, щоб тато зрозумів…
