Стосунки вовків теж не змінилися в головному. Димок і далі займав місце біля дверей і першим перевіряв будь-який шум. Іній міг поцупити рукавицю, сховатися за ящиками й удавати, що ні до чого, але при найменшій небезпеці опинявся біля брата. Григорій часто згадував той перший день біля капкана: збиті ясна, кров на морді й маленьке тіло, яке відмовилося рятуватися на самоті.
Він не розповідав про це з пафосом. Для нього вірність перестала бути гучним словом після того, як стала конкретною дією: лишитися біля пораненого, втримати коло перед ведмедем, тягти мотузку з-за завалу, повернутися до людини, яка прокинулася від кошмару. Вовки не знали людських обіцянок, але виконували їх точніше за багатьох людей. Сам Григорій учився відповідати їм тим самим — не зникати, коли близькість ставала страшною.
Павло іноді приносив новини про розслідування, але станція дедалі менше жила минулою загрозою. Важливішими були нові клітки, запас пального, стан чергового підопічного й дорога, яку треба було розчистити. Варвара зберігала ліки на полицях і все ще шукала зниклі рукавиці. Іній незмінно опинявся неподалік від місця знахідки, а Димок спостерігав за цим із серйозністю вартового, який не відповідає за витівки напарника.
Григорій став частіше спускатися в місто. Він заходив до магазину, витримував писк каси, лишався в приміщенні після грюкання дверей і розмовляв із людьми, не продумуючи наперед шлях до виходу. Повертаючись, завжди бачив біля станції дві постаті: Димок стояв біля ґанку, Іній трохи далі вдивлявся в дорогу. Ветеран піднімав руку, подавав короткий свист, і обидва йшли назустріч, кожен своєю ходою.
Біля кліток встановили невелику табличку без гучної назви: «Допомога пораненим звірам». Григорій сам випалив літери на дошці, повільно виводячи кожну лінію. Ні його імені, ні імені Павла там не було. Коли робота скінчилася, Варвара непомітно додала внизу два маленькі сліди вовчих лап. Григорій виявив їх пізніше, провів пальцями по вирізьблених мітках і залишив усе як є.
