Ремонт тривав кілька днів. Спершу закрили пролом складу, потім укріпили стіну й перенесли корм так, щоб запах не тягнувся до лісу. Григорій перевіряв кожну дошку, але вже не відкидав Павлової допомоги. Димок спостерігав за роботою з порога, Іній лежав біля печі й сердився, коли Варвара не дозволяла йому виходити. Станція знову ставала безпечною не зусиллями одного господаря, а спільною працею.
Григорій незвично почувався серед такої кількості помічників. Часом йому хотілося піти в ліс, поки чужі голоси не розбудили тривогу, але Димок сідав біля стежки, а Іній шкутильгав слідом і не давав зникнути непомітно. Варвара розпоряджалася ремонтом так, ніби все життя керувала бригадою. Павло працював мовчки. Поступово ветеран перестав відбирати в усіх інструменти й навчився приймати допомогу без сердитих заперечень.
До весни колишня геологічна станція перетворилася на місце, куди приносили поранених тварин. Спершу привезли птаха, потім собаку з обмороженими лапами, згодом — лисицю, що потрапила в дріт. Варвара влаштувала лікувальний куток і стежила за ліками. Павло оформлював потрібні папери. Григорій рубав дрова, лагодив клітки, готував підстилки й учився дякувати людям без звичного покашлювання, яким раніше приховував збентеження.
Кожен новий підопічний нагадував, із чого все почалося. Григорій не називав себе рятівником і не обіцяв неможливого. Він забезпечував тепло, воду й безпечне місце, а потім передавав лікування Варварі чи фахівцям. Такий порядок захищав і тварин, і його самого від бажання контролювати все. Димок спокійно ставився до запахів нових тварин, поки ті були в клітках, а Іній незмінно обнюхував ящики й підстилки.
Димок і далі чергував біля ґанку. Іній кульгав зовсім трохи, зате перевіряв кожен новий ящик, ніби там неодмінно могла опинитися Варварина рукавиця. Брати не стали ручними собаками: вони зберігали настороженість, власні рішення й зв’язок із лісом. Але станцію сприймали як дім. Григорій не тримав їх на ланцюгу й не вимагав близькості; вони поверталися самі, почувши короткий знайомий свист.
Одного разу ветеран увійшов до невеликого храму біля підніжжя гір. Він поставив свічку за двох загиблих товаришів, чиї імена раніше вимовляв лише уві сні. Потім запалив другу — за живих і не відразу зізнався собі, що зараховує до них і себе. Варвара стояла поруч і не порушувала мовчання. Павло чекав біля входу. За порогом на снігу сиділи два сірі вовки, спокійні й уважні.
Вийшовши до них, Григорій уперше за багато років подумав про наступний день без негайного страху. Це не означало, що минуле зникло. Грюкання дверей і далі змушувало напружуватися, нічні сни інколи повертали ущелину, а в натовпі йому ставало важко дихати. Але тепер після кожного нападу існувало місце, куди можна було повернутися: освітлене вікно станції, голоси друзів і два теплі подихи поруч.
Міські жителі переказували цю історію по-різному. Одні казали, що вовки врятували ветерана від ведмедя. Інші додавали, що сам Григорій не дозволив убити звіра, бо бачив причину його люті в людській пастці. Варвара щоразу відмахувалася від прикрас. На її думку, правда була простіша й важча: тієї зими кожен із них по черзі витягував іншого з біди…
