Богдан ступив слідом.
— Ксюша, зачекай, ми маємо все обговорити.
— Нема чого обговорювати. Як ти захищатимеш наших дітей, якщо не зміг захистити їхню майбутню матір? Як ти прийматимеш рішення в сім’ї, якщо й досі боїшся засмутити маму?
— Я змінюся.
— Богдане, ти хороша людина, але мені потрібен партнер, а не дитина, яку треба виховувати. Мені 30 років. Я самодостатня жінка, і я не збираюся конкурувати з твоєю мамою за право бути головною у твоєму житті.
Я вийшла на сходовий майданчик і озирнулася.
— А вам, Ларисо Михайлівно, бажаю знайти своєму синові дружину за вашими критеріями. Тільки боюся, що така жінка швидко поставить вас на місце, бо успішні люди не терплять хамства навіть від свекрухи.
Спускаючись сходами, я відчувала дивну суміш смутку й полегшення. Шкода було розлучатися з Богданом. Я справді його кохала. Але ще шкода було б прожити життя з чоловіком, який не готовий за мене боротися.
На вулиці я дістала телефон і написала подрузі: «Дякую за машину. Завтра поверну. Весілля не буде».
Потім зняла дешеву гумку для волосся й струснула головою. Завтра я повернуся до свого справжнього життя. Успішного, самостійного, з гордо піднятою головою і з розумінням того, що заслуговую на чоловіка, який цінуватиме мене не за гроші, а за те, яка я є, і який не побоїться мене захистити.
Справедливість перемогла не в тому, що я принизила снобів, а в тому, що я не дозволила їм зламати себе. І це найважливіша перемога.
