Час, що лишився, минув у важкій, зосередженій праці. Надворі буря дужчала, вітер бився об стіни й струшував балки, але в домі ніхто не говорив зайвого. Остап діяв швидко й розважливо, як людина, звикла готувати сховок перед зустріччю з хижаком. Уламки стола він присунув до дверного прорізу й заклинив між одвірками.
Низькі вікна вони заклали мішками з борошном і прикрили перекинутими чавунними ночвами, залишивши вузькі щілини для стрільби. Катерина працювала поруч, намагаючись не показувати, як боляче їй нахилятися. Її сила, що стільки разів ставала приводом для чужих глузувань, тепер виявилася безцінною. Вона сама протягла через кімнату дубовий комод і перегородила ним задні двері.
Вони перевірили обидва входи, розклали набої там, де до них можна було дотягнутися в темряві, і відвели зв’язаних братів подалі від вікон. Кожен рух давався Катерині дедалі важче: бік палав при вдиху, пальці пошкодженої руки німіли. Остап кілька разів хотів зупинити її, але, зустрівши твердий погляд, мовчки поступався. Вона захищала не просто стіни. У кожній балці й дошці жила пам’ять про родину та роки праці.
Між ними поступово виникло мовчазне порозуміння. Остапові не доводилося двічі пояснювати, куди пересунути тягар або чим затулити щілину, а Катерина з одного його жесту розуміла, коли треба відійти від вікна. Вони познайомилися менш як годину тому, але небезпека змусила їх діяти злагоджено. Кожен знав: якщо інший здригнеться, зустріти озброєних людей наодинці вже не вдасться.
Остап зупинився, витер з чола воду й подивився на неї при світлі останньої лампи. Обличчя Катерини розпухло, волосся вибилося з зачіски, сукня була забруднена борошном і кров’ю. Але приниженою вона не виглядала. Навпаки, у ній відчувалася спокійна велич скелі, яку вітер може шмагати скільки завгодно, але не здатен зрушити.
— Ви рухаєтеся, наче гірський обвал, — зауважив він.
Катерина насторожилася, чекаючи насмішки, але в його очах побачила лише повагу.
— Якщо сама схожа на гору, доводиться вчитися носити її вагу. Я працюю тут із десяти років. І не дозволю грошам Чумака купити те, що оплачено життям мого батька.
— Тоді їм доведеться дорого заплатити за кожен крок вашим двором.
З долівки долинув болісний стогін Назара.
— Ви обоє вже мертві. Гнатюк не бере полонених.
— Отже, нам буде легко порозумітися, — сухо відповів Остап, досилаючи набій у гвинтівку.
Коли годинник почав вибивати північ, його гул заглушив плюскіт копит по розмоклій землі. Остап загасив лампу. Дім поринув у темряву, яку порушували лише спалахи блискавок. Він припав до щілини біля переднього вікна, Катерина влаштувалася навпроти, поклавши приклад рушниці на плече. У короткому білому світлі вони побачили шістьох вершників у темних дощових плащах…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
