Мирон ударив її по обличчю, вимагаючи замовкнути, але Катерина закричала знову. Брати збиралися зламати її, отримати підпис, а потім позбутися єдиної людини, здатної оскаржити підроблений папір. За вікнами вже гуркотіло, і перші пориви вітру хитали соснові верхівки. Здавалося, сама ніч приховує злочин, що коївся в домі.
Катерина відчувала в роті смак крові, а пошкоджена рука майже не слухалася. І все ж думка про підпис лякала її не менше за удари. Поставити ім’я під відмовою означало зрадити батька, який довірив їй плоди всього свого життя. Вона впиралася підборами в долівку, намагалася вивільнити зап’ястки й не дозволяла піднести перо до паперу. Кожен новий ривок завдавав болю, але брати так і не почули від неї згоди.
З розбитої стільниці звисав шмат тіста, на підлозі валявся посуд, а біля стіни лежала перекинута лава. Катерина бачила знайому кімнату ніби здалеку. Тут вона доглядала батька, рахувала витрати, перечікувала довгі зими. Тепер рідні брати перетворювали цей дім на місце розправи. Саме це додавало їй сил опиратися, коли тіло вже починало здавати.
На лісистому схилі за кілька хвилин ходу Остап Гайдук влаштував невелику стоянку. Він не шукав людського товариства й більшу частину року проводив високо в горах. Майже десять років він полював, ставив пастки й спускався до поселень лише для того, щоб обміняти хутро на сіль, каву й порох. Це був рослий, широкоплечий чоловік із густою бородою, обвітреним обличчям і звичкою рухатися майже беззвучно. Поруч із мисливським ножем на його поясі висів старий револьвер.
Роки самотності навчили його помічати те, повз що інший пройшов би, не озирнувшись: зламану гілку, зміну вітру, слід на вологій землі. Високі перевали не пробачали безпечності, і Остап давно звик ухвалювати рішення без зволікання. Він міг уникати людського товариства, але пройти повз чужу біду не вмів.
Остап кип’ятив міцну каву над маленьким, майже бездимним вогнищем, коли долинув перший крик. Його пальці завмерли на металевій ручці казанка. У лісі вистачало моторошних звуків: поранений звір міг кричати майже по-людському, а голос хижака іноді нагадував плач. Однак мисливець, який прожив роки в глушині, не міг сплутати їх із тим, що почув зараз.
Другий крик розвіяв останні сумніви. Остап перекинув через плече дорожню сумку, закидав жар землею, залишивши стоянку в темряві, і швидко рушив униз. Він не продирався крізь хащі й не марнував сили на безладний біг. М’які шкіряні чоботи майже не шаруділи по хвої, гілки лише злегка похитувалися в нього за спиною. Між деревами вже падали великі краплі дощу.
Вийшовши до краю лісу, він побачив жовте світло, що лилося з вибитого дверного прорізу. З дому долинали лайка, глухі удари й важкі жіночі схлипи. Остап перетнув двір, піднявся на ґанок і зупинився в прорізі. Стукати чи попереджати про свою появу він не став. На тлі спалаху блискавки його нерухома постать здавалася продовженням грозової ночі…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
