— запитала Інна.
— Будинок оформлений на її матір, тож із ним не вийде. Але плювати. Головне — гроші. П’ятдесят тисяч доларів плюс доступ до її карток. На нове життя вистачить.
— Паш, а тобі її зовсім не шкода? — у голосі Інни на мить промайнув сумнів.
— Шкода? — Павло знову засміявся. — Інко, та вона ж сіра миша. П’ятнадцять років поруч — ні вогню, ні пристрасті. Працює у своїй канцелярській крамничці, увечері чай і телевізор. Смертельна нудьга. А ти — інша справа. З тобою хочеться жити.
— Ну ти й покидьок, — засміялася Інна, але в її голосі чулося не осудження, а захват.
— Зате покидьок із мізками, — самовдоволено відповів Павло. — Вісім місяців зображаю вмираючого — і жодного разу не проколовся. Довідки зробив, аналізи намалював, таблетки-пустушки ковтаю в неї на очах. А вона вірить. Така довірлива дурепа.
Оксану занудило.
Увесь цей час, поки вона економила на їжі, купувала чоловікові дорогі ліки, сиділа поруч із ним, як із дитиною, він знущався з неї. І планував із її ж сестрою втекти на її гроші.
— А якщо вона дізнається? — раптом запитала Інна.
— Звідки? — безтурботно відповів Павло. — Вона зі мною до лікарів не ходила. Я ж сказав, що хворим треба самим спілкуватися з лікарями, а їй буде надто важко слухати подробиці. Вона повірила. Думала, я її бережу.
— А я її всі ці місяці заспокоювала, — хихикнула Інна. — Казала, що чоловікам хвороба важче дається, що треба терпіти. А сама з тобою майбутнє планувала.
— Розумничка моя, — лагідно сказав Павло. — Завтра я нібито відчую себе гірше, скажу, що потрібна термінова операція за кордоном. Вона зніме решту, а післязавтра ми вже в поїзді. До вечора будемо в Чехії.
— А якщо попросить документи?
— Я тепер у підробках майстер, — усміхнувся Павло. — За вісім місяців набив руку. Будь-яку печатку намалюю.
Оксана повільно відступила від дверей. Кожен крок давався важко. Ноги стали ватяними, у вухах шуміло. Тримаючись за поручні, вона спустилася вниз. Кожна сходинка рипіла тепер інакше — ніби дім теж дізнався правду й стогнав разом із нею.
У передпокої Оксана зупинилася біля столика. На ньому лежав аптечний пакет.
Три тисячі рублів.
Майже вся зарплата.
За препарати для здорового чоловіка, який нагорі сміється й планує вкрасти в неї останнє.
Вона взула туфлі тремтячими руками. У голові дзвеніли слова Павла й Інни: наївна дурепа, сіра миша, дякую за спадок.
Так вони її називали. Жінку, яка віддала їм гроші, час, здоров’я, любов.
Оксана тихо відчинила двері й вийшла на ґанок.
Холодне осіннє повітря вдарило в обличчя, але вона майже нічого не відчула. Усередині було так боляче й порожньо, що зовнішня прохолода здавалася дрібницею.
Вона зачинила двері й пішла подвір’ям до хвіртки. Під ногами шаруділо листя. Ще вранці цей звук здавався звичним, домашнім. Тепер — чужим і тривожним.
Біля хвіртки Оксана озирнулася.
У вікні спальні майнула тінь. Напевно, Павло підійшов до вікна. Здоровий, бадьорий, задоволений собою чоловік, який вісім місяців тримав її в кошмарі й збирався остаточно добити.
Оксана вийшла за хвіртку й прикрила її за собою…
