Іти було наче нікуди. Дім перестав бути домом. Але одну адресу вона знала точно. До людини, яка ніколи її не зрадить.
До мами.
Оксана йшла вулицею, майже не відчуваючи ніг. Автобус до маминого району їхав довго, близько години, але час розчинився. У голові без кінця повторювалися фрази Павла й Інни. Дурепа. Наївна. Сіра миша. Невже вона й справді така? Невже п’ятнадцять років шлюбу для нього нічого не означали?
Валентина Єгорівна жила в старій п’ятиповерхівці на околиці міста, у тій самій квартирі, де виросла Оксана. Невелика двокімнатна квартира на третьому поверсі, вікна у двір, дитячий майданчик, старі тополі.
Піднімаючись знайомими сходами, Оксана раптом відчула себе маленькою дівчинкою, яка після образи біжить до мами, щоб сховатися в неї на грудях.
Двері відчинилися майже відразу, ніби мати чекала на неї.
Валентина Єгорівна була високою, підтягнутою жінкою шістдесяти восьми років. Сиве волосся зібране в акуратний вузол, погляд уважний, чіпкий. Очі в неї були сірі, як в Оксани, тільки жорсткіші й спокійніші.
— Оксано? — здивувалася вона. — Що сталося? Ти біла, як крейда.
Оксана мовчки зайшла, зняла куртку й опустилася на диван у вітальні. Лише тепер вона зрозуміла, що пакет із ліками залишився вдома, у передпокої.
— Мамо… — прошепотіла вона, і голос урвався. — Павло не хворий.
Валентина Єгорівна завмерла посеред кімнати з чашкою в руках.
— Що?
— Він здоровий. Абсолютно здоровий. Вісім місяців брехав мені. А сам збирається втекти з Інною. З твоїми грошима.
Мати повільно поставила чашку на стіл і сіла в крісло навпроти доньки. Обличчя її залишалося спокійним, але очі стали темнішими.
— Розповідай. Докладно.
І Оксана розповіла все.
Як повернулася додому раніше. Як побачила відчинену хвіртку. Як почула сміх зі спальні. Як підслухала розмову. Як Павло з Інною обговорювали втечу до Чехії, гроші, підроблені довідки, її наївність. Вона говорила довго, місцями захлинаючись слізьми, місцями зупиняючись, щоб перевести подих.
Мати слухала мовчки. Тільки з кожною хвилиною її обличчя ставало дедалі суворішим.
Коли Оксана закінчила, у кімнаті повисла важка тиша.
— Мамо, я така дурепа, — прошепотіла Оксана. — Як я могла повірити? Як могла нічого не помітити?
— Ти не дурепа, — різко й твердо сказала Валентина Єгорівна. — Ти любила й довіряла. Це не дурість. Це людська риса. А він на ній паразитував.
— Але ж мали бути ознаки. Як я їх не побачила?
