— Мене? — Артем криво всміхнувся. — Зарано якось.
Він дивився не на людей, не на труну, не на робітників. Його погляд був прикутий до матері, яка стояла до нього спиною й ніби скам’яніла.
Ніна спершу вирішила, що божеволіє. Їй здалося, що горе обдурило слух, подарувало їй неможливий голос, якого вона так чекала. Вона повільно вирвалася з обіймів Вікторії й обернулася.
— Синочку… — тільки й устигла прошепотіти вона.
Ноги підкосилися. Артем кинувся вперед і підхопив її, перш ніж вона впала на мокру землю.
Вікторія стояла нерухомо, біла як полотно. Але вже наступної секунди вона не кинулася до чоловіка, не скрикнула від радості, не спробувала його обійняти. Вона рвонула геть. Протиснулася крізь людей і побігла до виходу з цвинтаря. Усі були так приголомшені, що ніхто навіть не подумав її зупинити.
Ніна отямилася на руках у сина. Він сидів поруч із огорожею, тримав її голову в себе на колінах і гладив по волоссю. Намагався всміхатися, але губи в нього тремтіли.
Вона дивилася на нього жадібно, боячись кліпнути. Ні, це не видіння. Не сон. Не божевілля. Перед нею був її Артем — живий, теплий, справжній.
Ніна торкнулася його щоки, провела пальцями по волоссю, по плечу.
— Де ти був, рідний? Ми ж шукали тебе…
— Потім, мамо, — тихо сказав він. — Я все розповім. Зараз тобі треба підвестися. Зможеш?
— Зможу, — прошепотіла вона.
Він допоміг їй підвестися. Навколо них товпилися люди, приголомшені, мокрі, забувши про дощ.
— То хто ж у труні? — пролунав голос із натовпу.
— Оце вже треба з’ясувати, — сказав один із працівників і дістав телефон. — Треба викликати правоохоронців. Незрозуміло, кого сюди привезли.
— Думаю, там нікого немає, — голосно промовив Артем.
Люди ахнули.
— Як це нікого?
