Share

Прощання з сином минало спокійно, аж поки мати раптом не почула те, чого не могла пояснити

Крім того, ще раніше, коли вона приїздила до міста, у неї взяли матеріал для генетичної перевірки. Тепер Вікторія повідомила, що результат збігся. Помилки бути не могло.

— Може, вам і на похорон не варто приїздити, — сказала вона тоді. — Труна все одно буде закрита. Навіщо вам знову це переживати?

— Я поховаю сина вдома, — твердо відповіла Ніна. — У рідній землі. Інакше не буде.

Вікторія не стала сперечатися. Документи вона оформила сама. Труну привезли до селища, і Вікторія супроводжувала її аж до цвинтаря.

Ніна хотіла відкрити кришку, хоча б на мить. Але труна виявилася наглухо запаяною. Вікторія показала якісь папери, де йшлося про те, що відкривати її не можна, інакше будуть серйозні наслідки. Нібито існувала небезпека зараження. Сусіди й знайомі вмовляли Ніну не наполягати. Нехай Артем залишиться в пам’яті живим, красивим, усміхненим. Якщо заборонено — значить, заборонено.

І тепер Ніна стояла перед цією закритою труною й відчувала, як усередині неї гасне все, що ще тримало її на ногах. Коли її опустять у землю, їй доведеться повернутися в порожній дім. У кімнату, де лежали його дитячі зошити. До фотографій на стіні. До тиші, в якій більше ніколи не пролунає його голос.

— Матусю, — тихо промовив один із працівників похоронної служби, торкнувши її за плече. — Час.

Ніна похитнулася. Вікторія миттю підхопила її під руку, міцно обійняла за плечі й відвела трохи вбік. Ніна притулилася до неї, як до останньої живої людини, пов’язаної з Артемом, і заплакала голосно, беззахисно, майже по-дитячому.

Навколо стало зовсім тихо. Хтось опустив очі, хтось змахнув сльози.

— Ну що ви стоїте? — раптом різко кинула Вікторія робітникам, і далі притримуючи Ніну. — Робіть уже!

Чоловіки заворушилися, почали протягувати мотузки під труну.

І в цю мить із натовпу пролунав чоловічий голос:

— Перепрошую, а кого тут ховають?

Усі обернулися.

На доріжці між мокрими огорожами стояв Артем. Живий. Схудлий, змучений, у чужому одязі, але живий.

Кілька секунд ніхто не міг вимовити ані слова. Потім один старий розгублено кашлянув і відповів:

— Та тебе, виходить..

Вам також може сподобатися