Після короткого привітання він несподівано звернувся до Олесі. «Пані Коваленко, ваш чоловік розповідав, що ви багато років жили за кордоном. Дозвольте спитати, за чим ви найбільше сумуєте?» Андрій внутрішньо похолов.
Він уже збирався перевести розмову на іншу тему. Але Олеся спокійно всміхнулася. За мить вона бездоганно відповіла рідною мовою фон Рейнера.
Андрій завмер. Фон Рейнер спершу здивувався, а потім широко всміхнувся. Наступні кілька хвилин вони вільно обговорювали архітектуру старих столиць, музику й закордонні університети.
Потім до розмови приєднався інший іноземний підприємець. Олеся без найменшої затримки підтримала бесіду його рідною мовою. Ще за кілька хвилин закордонний банкір звернувся до неї третьою мовою.
Вона так само легко відповіла й йому. Навколо поступово зібралися гості. Олеся вільно переключалася між трьома мовами.
Вона не намагалася привернути увагу, але саме спокій і точність її суджень справляли особливо сильне враження. Андрій майже не брав участі в розмові. Він слухав і щораз ясніше розумів, що за три дні не дізнався про неї нічого важливого.
Особливо болісним було те, що Олеся не намагалася його принизити. Вона не дивилася в його бік із тріумфом і не тішилася розгубленістю людини, яка нещодавно вважала, що її треба вчити тримати виделку. Вона просто залишалася собою.
Саме ця природність остаточно зруйнувала зручний образ неосвіченої продавчині, який Андрій уже встиг створити. Фон Рейнер дивився на неї зі щирим захопленням. «Пане Коваленко, ви дуже скромно розповідали про дружину. Вона дивовижна жінка». Андрій зміг лише коротко кивнути. Коли розмова нарешті закінчилася, він обережно взяв Олесю за лікоть…
