«Ти серйозно? Тоді я в’їжджаю».
Увечері Віра повернулася по речі. Данила вдома не було. Лариса стояла в дверному прорізі й спостерігала, як Віра складає одяг у дві сумки, вкладає книжки в коробку, забирає чайник і стару настільну лампу.
— Ідеш? — спитала Лариса. — Думаєш, стане краще?
Віра застебнула сумку і спокійно подивилася на неї.
— Не все стане краще. Але в мене — стане.
Лариса всміхнулася.
— Проблеми так не розв’язують.
— Ти і є проблема, — сказала Віра без злості, майже втомлено. — Але я більше не збираюся віддавати тобі свої сили. Мені хочеться жити.
Вона вийшла й не озирнулася. Уже надворі дістала телефон і написала братові:
«Я здала свою кімнату. Живи, як вважаєш за правильне. Я обираю себе».
Нова квартира виявилася маленькою студією в спокійному районі на околиці. Майже порожня: ліжко, стіл, один стілець, вузька кухонна лінія і вікно на старий парк. Уранці там перегукувалися птахи, а гілки дерев підходили так близько до шибки, ніби хотіли зазирнути всередину.
Віра занесла сумки, поставила коробку з книжками біля стіни, відчинила вікно й глибоко вдихнула. Повітря було прохолодним і чистим. Ніхто не сперечався на кухні. Ніхто не ліз у її шафи. Ніхто не викидав її речей, вирішивши, що так буде краще.
Тиша заповнила кімнату так глибоко, що Вірі защипало очі.
За тиждень у старій квартирі почалися зміни, але зовсім не ті, на які розраховували Данило й Лариса. Матвій в’їхав швидко і відразу взявся за побут без зайвих розмов. На холодильнику з’явився графік прибирання. Полиці були розподілені. Контейнери підписані. У коридорі більше не можна було залишати сумки й взуття абияк, брудний посуд не мав права ночувати в раковині, а спільні поверхні повинні були залишатися вільними.
Данило спробував обуритися.
Матвій вислухав його й сказав рівно:
