— Ти сама себе накручуєш. Їй із дитиною потрібен куток. Ти ж не хочеш, щоб маленька дівчинка опинилася невідомо де?
— А мені куток не потрібен? — тихо спитала Віра. — Мені теж потрібен дім, Даниле. Чи це вже не має значення?
Він нічого не відповів.
І це мовчання було гірше за будь-яке байдужне слово.
Того вечора, коли Данило запропонував їй пожити десь-інде, у Вірі щось остаточно зламалося. Не з громом, не з істерикою. Просто обірвалася остання тонка нитка, на якій трималася надія, що брат схаменеться і згадає, хто вона для нього.
На кухонному столі стояла нова чашка. Біла, тонка, з витонченим малюнком лісу — Віра купила її зовсім недавно, майже випадково, щоб потішити себе після важкого тижня. Вона взяла чашку, затримала погляд на темних силуетах дерев, провела пальцем по гладенькому боку.
А потім із силою кинула її в сміттєве відро.
Порцеляна тріснула різко й дзвінко.
Данило здригнувся. Лариса здивовано підвела брови.
— Отже, поговоримо, коли всі заспокояться? — Віра подивилася спершу на брата, потім на Ларису. — Ні. Ми поговоримо тільки тоді, коли ви згадаєте одну просту річ: це мій дім. Не ваш. Мій.
Вона вийшла в передпокій, схопила куртку і грюкнула дверима так, що звук прокотився сходовим майданчиком.
Надворі йшов холодний дощ. Віра стояла біля входу і перші хвилини навіть не розуміла, куди їй іти. Вода стікала з волосся, потрапляла за комір, ковзала по обличчю, змішуючись із втомою. Вона підняла очі до своїх вікон. Там горіло світло. За шибкою рухалися тіні.
Але домом це більше не здавалося.
Рішення прийшло не відразу.
Ніч Віра провела в маленькому цілодобовому кафе. Там пахло міцним чаєм, сирим одягом і чужим безсонням. Вона сиділа біля вікна, зігріваючи долоні об чашку, і дивилася, як дощові струмки повзуть по склу, розходяться, з’єднуються і знову зникають.
Вона могла повернутися. Могла знову пояснювати Данилові очевидне, просити його почути, доводити, що в неї теж є право на простір і спокій. Могла збирати свої речі по кутках, відвойовувати кожну полицю, захищати чашки, подушки, рушники, тишу.
І раптом зрозуміла, що більше не хоче жити як людина, яка весь час обороняється.
Вона піде не тому, що програла.
Вона піде тому, що обирає себе і спокій.
Уранці Віра написала Матвієві — старому знайомому, який нещодавно повернувся до міста і якраз шукав житло. Матвій був людиною суворих звичок. Він любив розклади, підписані коробки, чисті поверхні й правила, зрозумілі всім без винятку. У цьому вони з Вірою були схожі, тільки Матвій доводив порядок майже до залізної системи.
«Є кімната у великій квартирі, — написала вона. — Умова одна: порядок встановлюєш ти. Чіткий. Без поступок».
Відповідь прийшла швидко:
