— Правила для всіх однакові. Не підходить — шукайте інше житло.
Лариса спочатку сперечалася, потім дратувалася, потім скаржилася Данилові. Соня вередувала, бо іграшки тепер треба було прибирати одразу, а не залишати де доведеться. Данило розгубився. Він звик, що Віра згладить, поправить, прибере, промовчить, поступиться. Матвій нічого не згладжував.
За місяць Лариса зібрала речі й поїхала до сестри.
Данило залишився в квартирі сам — із графіками, підписаними полицями й людиною, яка не збиралася ставати зручною заради чужої ліні.
Повідомлення від брата прийшло пізно ввечері.
«Ти навмисне це влаштувала? Цей Матвій нестерпний. Повернися, Вір. Ми ж сім’я».
Віра прочитала й раптом усміхнулася. Не злорадно і не переможно. Просто спокійно. Уперше за довгий час його слова не пройшли крізь неї болем.
Вона відповіла:
«Сім’я починається з поваги. Я її не побачила. Живи, Даниле».
І прибрала телефон.
Своє нове життя Віра збирала поступово, з простих і маленьких речей. Спочатку купила білу чашку з тонким краєм — легку, гладеньку, таку, яку приємно тримати в долоні. Потім поставила на підвіконня фіалку в маленькому горщику. Пізніше знайшла зручне крісло з м’якими підлокітниками й присунула його до вікна.
Щоранку вона варила каву, сідала в це крісло і дивилася на парк. Листя рухалося на вітрі, доріжками проходили рідкі перехожі, іноді на гілку сідала пташка й ненадовго завмирала. У цих простих картинах було більше дому, ніж у колишніх кімнатах, де у Віри відібрали право бути собою.
Якось після зміни вона зіткнулася із сусідкою з колишнього будинку — Раїсою Петрівною. Та зупинилася, примружилася і впізнала її не відразу.
— Віра? А я все думала, куди ти зникла. Кажуть, у вас там тепер такий порядок, що зайву ложку без дозволу не покладеш.
Віра всміхнулася.
— Я переїхала.
— Назавжди?
— Назавжди. Вирішила нарешті пожити для себе.
Раїса Петрівна подивилася на неї уважно.
— А брат?
