— Нехай живе, — спокійно відповіла Віра. — Головне, що я тепер удома.
Пізньої весни вона записалася на курси флористики. Квіти завжди притягували її, але раніше вона відмахувалася від цього бажання, як від чогось зайвого. Здавалося, дорослій жінці не до таких занять: робота, брат, рахунки, обов’язки і безкінечне «потім». Тепер це «потім» нарешті перестало бути відмовкою.
На заняттях Віра вчилася складати букети, вловлювати, як один запах підтримує інший, як відтінки можуть не сперечатися, а м’яко розкривати одне одного. Вона вперше за багато років робила щось не тому, що зобов’язана, не тому, що хтось розраховує на неї, а просто тому, що їй цього хотілося.
На одному із занять викладачка зупинилася біля її столу. Довго дивилася на букет, де світлі квіти плавно переходили в зелені гілки, і сказала:
— У тебе тонке відчуття гармонії. Таке рідко з’являється випадково.
Віра лише кивнула.
Гармонія.
Саме її вона шукала стільки років. Думала, що знайде її в ідеально складених рушниках, у рівних рядах баночок, у спробах утримати брата поруч і зберегти дім таким, яким він був. Вона шукала її в стінах, з яких її поступово витісняли, у людях, які не хотіли чути. А виявилося, починати треба було із себе.
Увечері вона повернулася до студії, заварила чай і сіла в крісло біля вікна. На столі лежав блокнот із начерками букетів. За шибкою йшов теплий дощ, і кімната наповнювалася запахом мокрого листя.
Телефон коротко блимнув.
Данило написав:
«Вір, я багато чого зрозумів. Пробач мені. Можна побачитися?»
Вона довго дивилася на екран. Серце не стиснулося колишнім болем. Усередині не піднявся звичний обов’язок негайно пробачити, врятувати, кинутися назустріч і знову все взяти на себе.
Віра набрала:
«Можливо. Але не зараз. Я тільки почала жити».
Вона вимкнула телефон і відкинулася на спинку крісла. Дощ неголосно стукав по підвіконню, фіалка ледь тремтіла від повітря з прочиненого вікна, а навколо стояла її власна тиша. Не порожня. Не самотня. Виборена.
Але її шлях на цьому не закінчився…
