У ту секунду Артем був готовий знайти й розірвати того, хто міг покинути таку крихітку.
Лера випросталася.
— Думаю, приховувати вже немає сенсу. Тим паче в селищі все одно знають. Ти його батько, Артеме. Я закінчила. Ми підемо. Тобі, мабуть, треба побути самому.
Вона забрала дитину в онімілого Артема, взяла пакет із пляшечками й пішла до виходу.
Він стояв так, ніби його разом позбавили голосу й руху. Потім подивився на фотографію матері. Знімок здавався суворим, докірливим.
І тільки тоді Артем зрозумів, що мусить зробити.
— Дякую, мамо, — прошепотів він. — Я зрозумів.
Він кинувся наздоганяти Леру. Наздогнав, обережно взяв у неї переноску.
— Не можна казати, що дитина не потрібна батькові, якщо батько навіть не знав, що в нього є дитина.
Лера подивилася на нього, але нічого не відповіла.
Він провів її до дому.
— Леро, я ввечері прийду.
— Навіщо?
Артем зупинився.
— Я розумію, що ти про мене думаєш. І заслужено думаєш. Але я змінився. Дуже багато чого зрозумів. Будь ласка, дай мені шанс. У мене мало часу: за два тижні я маю повернутися до частини.
— Знову туди?
