Артем підхопився і допоміг їй влаштуватися на лавці. Лера дістала хлопчика з рожевими щічками й дала йому пляшечку.
— Ну давай, спробуй кашку. Я знаю, ти вже великий і кашу не любиш, але все одно треба.
Вона говорила з немовлям так, ніби воно розуміло кожне слово, хоча йому, здавалося, не було й пів року.
Лера з жалем подивилася на квіти. Раз малюк прокинувся, посадити їх вона вже не встигне. Артем зрозумів її погляд.
— Давай я потримаю, а ти саджай.
Вона подивилася на нього насторожено, але все ж передала дитину. Якщо почне вередувати, все одно нічого не вийде.
Лера відправила їх за огорожу, а сама взялася до роботи. Артем дивився, як спритно вона розпушує землю, як обережно дістає маленькі рослини з коробки.
«Шкода, у неї дитина, — подумав він. — Значить, є чоловік. Не всі ж такі ідіоти, як я».
Він опустив погляд на малюка. Лера поклала його в переноску, але не застебнула. Хлопчик щось лепетав своєю мовою, потім раптом зосереджено втупився в Артема.
Артем навіть злякався. Думав, дитина побачить чужу людину й заплаче. Але вони просто дивилися одне на одного. За хвилину малюк широко всміхнувся беззубим ротиком.
І в цю мить Артем гостро, майже болісно зрозумів: він хоче, щоб колись так усміхалася його власна дитина.
— Пощастило комусь, — тихо сказав він. — Хороший у тебе Тимоша.
Лера ледь усміхнулася.
— Мені пощастило.
— Я про його батька. Йому він не потрібен?
Усмішка зникла.
— Леро, ти серйозно? Хто ця людина?
