Повернувшись із війни, він дізнався, що його мама померла. Але коли хлопець прийшов на цвинтар, то зблід, виявивши біля могили дивний згорток

Артем підхопився і допоміг їй влаштуватися на лавці. Лера дістала хлопчика з рожевими щічками й дала йому пляшечку.

— Ну давай, спробуй кашку. Я знаю, ти вже великий і кашу не любиш, але все одно треба.

Вона говорила з немовлям так, ніби воно розуміло кожне слово, хоча йому, здавалося, не було й пів року.

Лера з жалем подивилася на квіти. Раз малюк прокинувся, посадити їх вона вже не встигне. Артем зрозумів її погляд.

— Давай я потримаю, а ти саджай.

Вона подивилася на нього насторожено, але все ж передала дитину. Якщо почне вередувати, все одно нічого не вийде.

Лера відправила їх за огорожу, а сама взялася до роботи. Артем дивився, як спритно вона розпушує землю, як обережно дістає маленькі рослини з коробки.

«Шкода, у неї дитина, — подумав він. — Значить, є чоловік. Не всі ж такі ідіоти, як я».

Він опустив погляд на малюка. Лера поклала його в переноску, але не застебнула. Хлопчик щось лепетав своєю мовою, потім раптом зосереджено втупився в Артема.

Артем навіть злякався. Думав, дитина побачить чужу людину й заплаче. Але вони просто дивилися одне на одного. За хвилину малюк широко всміхнувся беззубим ротиком.

І в цю мить Артем гостро, майже болісно зрозумів: він хоче, щоб колись так усміхалася його власна дитина.

— Пощастило комусь, — тихо сказав він. — Хороший у тебе Тимоша.

Лера ледь усміхнулася.

— Мені пощастило.

— Я про його батька. Йому він не потрібен?

Усмішка зникла.