У квартирі залишилися тільки троє. Оксана кинула величезний вузол просто на підлогу біля вхідних дверей. Дзвін розбитої тарілки пролунав у тиші прощальним набатом.
Вона повернулася до Богдана, який розгублено кліпав, мов риба, викинута на берег.
— А ти, Богдане, чого завмер? — майже лагідно поцікавилася вона. — У тебе є рівно десять хвилин. Живо збирай манатки!
— Оксано, ти чого? — голос нареченого раптом зірвався на вереск.
Пиха злетіла з нього миттєво, оголивши боягузливу натуру.
— Ну, перегнули палицю. Ну, вибач. Мама просто похвалитися хотіла. Ну навіщо ти так при всіх? Давай нормально поговоримо. У нас же весілля за тиждень. Ресторан замовлений.
— Ресторан скасовується, — відрізала Оксана.
Вона пройшла вглиб коридору, відчинила шафу-купе й заходилася викидати на підлогу Богданові речі. У повітрі замиготіли джинси, сорочки, светри. Спортивна сумка приземлилася просто до його ніг.
— Пакуй!
Лідія Степанівна нарешті знову знайшла голос. Вона надулася, мов жаба перед стрибком.
— Та як ти смієш? Та хто ти така? Мій син для тебе все, а ти? Та ти без нього пропадеш! Кому ти потрібна будеш, ветеринарко? Зустрічатимеш старість на самоті, обійнявшись зі своїми собаками! Ніхто на тебе більше й не гляне, гордячко!
Оксана згребла з тумбочки джойстик від приставки й акуратно поклала його поверх купи одягу колишнього нареченого.
— Лідіє Степанівно, ваш син для мене — збитковий проєкт, а я не благодійний фонд. Речі в зуби й на вихід. Час пішов.
Вона не стала слухати їхніх криків. Вона методично виставила спортивну сумку Богдана на сходовий майданчик. Потім туди ж полетіла картонна коробка з його ігровою приставкою.
Богдан, зрозумівши, що це не жарт, спробував схопити її за руку.
— Оксано, ну не гарячкуй. Ну пробач, я сам за все заплачу. Я маму зараз відвезу.
Оксана легко відсторонилася. У її очах не було ні злості, ні образи. Лише бридливість — як при вигляді брудної калюжі, у яку вона ледь не вступила.
— Ось твоя куртка, — сухо сказала вона. — Виходь, Богдане.
Лідія Степанівна відступила назад.
— Істеричка.
Тоді Оксана застосувала прийом, за який отримала тверду п’ятірку на іспиті в академії, — захват за голову для фіксації й утримання. Невдовзі мати й син, вивергаючи прокльони й обіцяючи страшні кари, опинилися за порогом.
Оксана мовчки натиснула на ручку й силою зачинила двері просто перед їхніми носами, відсікаючи вереск товстим шаром звукоізоляції. Швидко повернула ключ на два оберти, засунула засув. У квартирі запала дзвінка тиша…
