Першою Оксану помітила свекруха. На частку секунди її обличчям пробігла тінь розгубленості, але вона тут же натягнула на себе маску привітної господині.
— О, Оксана прийшла! — дзвінко на всю кімнату проспівала Лідія Степанівна, привертаючи увагу гостей.
Розмови стихли. Десятки очей вивчально втупилися у ту, що ввійшла. Свекруха по-хазяйськи махнула рукою в бік кухні.
— Люба, сідай теж. Ми тут зібралися по-сімейному. Ось, під’їли в тебе трохи. Там у каструлі вчорашні макарони лишилися. Ти собі підігрій.
Запала коротка пауза.
Родичі, певні, що перебувають у гостях у привітного й успішного Богдана, дивилися на Оксану з легким поблажливим виразом. Богдан, навіть не подумавши відірвати п’яту точку від стільця, дожував рибу, облизав пальці й, дивлячись кудись понад Оксанину голову, голосно скомандував матері:
— Ма, скажи, нехай табуретку в сусідів візьме. Тут місця нема. І хліба підріже, бо скінчився.
Якийсь огрядний чоловік із пишними вусами, що сидів скраю, добродушно зареготав, підчіплюючи виделкою шматок сиру з блакитною пліснявою.
— Давай, господине, крутися. Чоловік у домі годувальник, а твоє діло маленьке.
Оксана завмерла, як небезпечний хижак перед стрибком. Але жоден м’яз на обличчі не виказав урагану, що бушував усередині. Те, що наречений говорив про неї в третій особі, поставило в їхніх стосунках жирну крапку. Дівчина просто кивнула, зробила крок у кімнату.
Потім іще один. Повільно, граційно, мов леопард, що вистежив надто нахабну й повільну антилопу, вона підійшла до столу. Гості заусміхалися, мабуть, вирішивши, що зараз вона покірно піде до сусідів по табуретку й почне нарізати хліб для вусатого дядька.
Богдан, остаточно розслабившись, потягнувся за рум’яним персиком. Але Оксана пішла не на кухню. Вона зупинилася біля столу.
Її погляд ковзнув по розкладеній їжі, по жирних плямах на скатертині, по самовдоволеному обличчю Богдана. А тоді її руки прийшли в рух. Рахунок ішов на частки секунди…
