— Тільки пам’ятай, Лідо: якщо ти рятуєш його не лише тому, що він невинний, а й тому, що серце не дозволяє інакше, — це вже не службовий вчинок. Це твій вибір.
Наступного дня зал був повний. Віктор сидів із кам’яним обличчям, але в очах у нього вирувала злість. Ірина, коли її викликали, спершу ледь трималася на ногах. Потім підвела голову.
— Чоловік змусив мене написати скаргу, — сказала вона. — Матвій Серін невинний.
Тиша стала такою різкою, що здавалося, її можна було почути. Віктор схопився, закричав, але охорона швидко змусила його сісти. Суддя вийшов ненадовго, а коли повернувся, оголосив рішення:
— З огляду на нові обставини обвинувачення знімається. Підсудний підлягає звільненню.
Я заплющила очі й уперше за довгий час вдихнула на повні груди.
На вулиці Матвій зупинився переді мною. Вітер тріпав його волосся, на губах з’явилася слабка усмішка.
— Ти зробила неможливе, Лідіє.
— Я зробила те, що мала зробити, — відповіла я.
Але голос зрадив мене.
— Ні, — сказав він тихо. — Ти повернула мені життя. І ще дещо… надію.
Ми стояли серед міського шуму, і люди проходили повз, не підозрюючи, що в цю мить між нами простягнулася невидима нитка. Я ще не знала, куди вона приведе. Але вже розуміла: розірвати її буде неможливо.
Того ж вечора мені передали записку без підпису.
«Не залишай його самого. Небезпека поруч».
Я стиснула папір у кулаці. Отже, кінець виявився лише початком…
