Назар не дзвонив мені першим уже давно. Зазвичай відповідав через раз, коротко, ніби я вимагала в нього не розмову, а податок. У той момент я сиділа в маленькому кабінеті Данила. На столі лежали копії квитків, свіжий витяг із реєстру і розписка, де замість мого підпису красувалася чужа розмашиста лінія. За вікном танув брудний сніг, вода стукала по підвіконню.
Данило поставив телефон на гучний зв’язок і мовчки кивнув.
— Лесю, ти чого мовчиш? — голос у Назара був злий і вимотаний. — Мені тут із турфірми дзвонять, кажуть, доплата потрібна, картка не проходить.
— До чого тут я?
— Мати сказала, ти все влаштувала і тепер нас топиш.
— Я нічого не влаштовувала. Ти отримав гроші за мій дім?
Він шумно видихнув. Десь поруч грюкнули двері. Потім почулася музика — курортна, липка, з якогось кафе.
— Слухай, ну батько дав.
— Що дав?
— Гроші. Сказав, ти в курсі. Що дім усе одно порожній стоїть.
Данило взяв ручку і написав на аркуші: «Не тисни. Нехай говорить».
Я дивилася на ці слова, тримала горнятко з давно вистиглим чаєм і намагалася говорити рівно.
— Назаре, скільки він дав?
— Та звідки я знаю. Частину одразу, частину потім пообіцяв. Мені путівку треба було закрити, номер поміняли, там доплата. Ти ж розумієш, раз уже поїхали.
— Не розумію.
Він помовчав.
— Дев’ятсот там було, здається.
— Батько сказав, що це завдаток?
— Тільки ти, Лесю, не вдавай, що не знала. Мати сказала, ти дозволила.
Данило ввімкнув старий диктофон і показав пальцем на телефон. Усередині в мене не стало легше — просто рівніше, ніби я перестала падати і нарешті вперлася ногами в землю.
— Назаре, повтори, хто сказав, що це завдаток.
— Батько, — зірвався він. — Ну батько, чорт! Він сказав: візьмемо в мужика, потім Олеся підпише. Я тут до чого? Я взагалі на морі був. Мене зараз крайнім зроблять, так?
— Гроші ти взяв?
— Взяв, — вичавив він. — Але не я ж дім продавав.
Данило вимкнув запис тільки після того, як Назар ще раз назвав батька, матір і завдаток. У кабінеті стало тихо. З коридору долинала суперечка з кур’єром через коробку рекламних буклетів. Звичайний робочий день тривав, ніби в мене в руках не з’явилася нитка, за яку можна було витягти всю їхню брехню.
— Тепер до Левицького, — сказав Данило. — Тільки спокійно. Нехай говорять самі.
Зустріч призначили на понеділок. Левицький вибрав свій складський офіс біля ринку. Не кафе, не квартиру, не під’їзд. Робоче місце з камерами біля входу і жінкою на прохідній, яка записувала всіх у зошит. Мені це було важливо. Я вже не вірила словам, які не можна потім покласти на стіл.
Батько прийшов першим, у сірій куртці, з аптечним пакетом у руці. Побачив мене, Данила і Левицького, зупинився біля дверей.
— Це що за збіговисько?
— Розмова, — сказав Левицький. — Сідайте, Степане Івановичу.
Мама увійшла за хвилину. Хустка в неї з’їхала набік, сумку вона тримала перед собою, ніби нею можна було закритися від усього відразу. Назар приїхав останнім — засмаглий, у тонкій куртці не по погоді. На обличчі в нього була не провина, а образа.
Левицький поклав на стіл розписку, копію витягу з реєстру і мою перепустку з відрядження. Потім дістав телефон.
— Я записую розмову. Усі почули?
— Та годі, Мироне, — батько всміхнувся, але сів важко. — Ми ж люди. Навіщо це?
— Бо я вже один раз повірив людям, — відповів Левицький. — Досить.
Мама подивилася на мене.
— Лесенько, ну скажи ти йому. Ми помилилися. Хто не помиляється? Ми ж не чужі.
Я не відповіла. На столі лежали папери, і вперше за всі ці дні мені не треба було вмовляти когось повірити: папери говорили самі. Але головне ще не прозвучало…
