Ми пішли з коробкою зошитів. Теку я поклала назад, але фотографія вже була в телефоні. В одній теці тепер лежали батьків підпис, підпис на розписці, витяг із центру послуг, збережений знімок оголошення і знімок Назара з моря.
— Що далі? — спитала я, коли ми спустилися надвір.
— Далі перестаєш бігати за кожним окремо, — сказав Данило. — Вони тебе так вимотають. Треба зібрати всіх в одному місці.
— Вони не прийдуть.
— Прийдуть, якщо покличе Левицький.
— Він на нашому боці?
— Він на боці своїх грошей. Це чесніше, ніж усе інше.
Ми поїхали в маленький офіс Данила біля ринку: дві робочі лампи, два столи, шафа з договорами і чайник, який клацав голосніше за двері. Данило роздрукував список.
— Жодних погроз, — сказав він. — Пишеш коротко: є документи, є покупець, є питання щодо завдатку і ключів. Зустріч у Левицького.
— А якщо батько спитає навіщо?
— Скажеш, що покупець хоче почути всіх.
— Запис?
Данило подивився на двері, потім відповів тихіше:
— Запис увімкнемо заздалегідь, але це потім. Зараз твоє завдання — не зірватися.
Я взяла ручку і переписала список від руки: витяг, копія розписки, запис дзвінка, перепустка, квитки, листи, Левицький, Назар. На останньому імені зупинилася.
— Він не прийде.
— Назар?
— Викрутиться.
— Значить, треба зробити так, щоб йому стало невигідно мовчати. Левицький скаже, що заява буде не тільки на батьків. Гроші пішли на відпочинок? Нехай пояснює.
Данило провів мене до дому.
— Замок поміняй сьогодні, — сказав він.
— Сьогодні?
— Сьогодні. Чужі ключі вже гуляли.
Майстер приїхав надвечір, у синій куртці, з невеликим чемоданчиком. Він зняв стару серцевину, поставив нову, перевірив кілька разів і віддав мені дві свіжі в’язки.
— Зараз усі ставлять серйозніше, часи такі, — сказав він.
Я кивала, майже не слухаючи. Старі ключі я поклала в бляшанку з-під чаю. Вони дзенькнули всередині самотньо й глухо.
Увечері я написала мамі: «Зустріч у Мирона Левицького. Треба повернути завдаток і пояснити передачу ключів. Будуть документи».
Мама прочитала ближче до ночі. Відповіла: «Ти вбиваєш батька».
Я написала тільки: «Я захищаю дім».
За хвилину прийшло від батька: «Не смій втягувати Назара». Потім ще: «Він тут ні до чого».
Я переслала все Данилу. Він відповів одним словом: «Зберігай».
Я сиділа на кухні, поруч лежала нова в’язка ключів. Дістала перепустку, квитки, витяг, копію розписки і розклала на столі рівними рядами. Потім зателефонував Левицький.
— Олеся Степанівно? Данило сказав, ви збираєте зустріч.
— Так.
— Я чекати довго не буду.
— Розумію.
— Ні, не розумієте. Я віддав гроші не за казки. Мені дали ключі і папірець. Тепер я крайній, а ви ні. Якщо завтра вони не приходять, я йду із заявою.
— Вони прийдуть, — сказала я, хоча ще не знала цього.
Він помовчав.
— Один раз. У моєму офісі. Без крику.
— Я крик не люблю.
— Я теж. І несіть усе, що є.
Після дзвінка я подивилася на розписку. На ній стояв чужий підпис моїм ім’ям. Поруч блищав новий ключ від мого замка. Я взяла чистий аркуш і написала зверху три запитання. Перше: «Хто підписав?» Друге: «Де гроші?» Третє: «Чому ключі віддали без мене?»
Третього запитання я так і не поставила в кабінеті Левицького. Не при всіх. Але аркуш усе одно поклала в теку.
Перед сном я пройшлася домом: зачинила вікна, перевірила кран, вимкнула світло в кімнаті. Біля дверей зупинилася і знову повернула новий ключ. Замок працював рівно.
Вранці зателефонував Назар. Сам…
