Я сховала витяг у теку так обережно, ніби він міг зім’ятися від надто різкого руху. Ще вранці мені здавалося, що папір — суха формальність, а тепер саме він тримав двері між мною і чужою нахабністю. У домі могли поміняти замок, на веранді могли поставити мішки суміші, батьки могли скільки завгодно повторювати про сім’ю, але в реєстрі стояло моє прізвище. І цей сухий рядок раптом став теплішим за будь-яку обіцянку.
На виході я зупинилася біля стенда з оголошеннями і раптом згадала, як батько колись змушував мене переписувати заяву в школі: «Підпис має бути впевнений, не мазанина». Підпис на розписці був надто впевнений. Не мій — і все одно чимось знайомий.
— Даниле, мені треба до батьків.
— Навіщо?
— Старі службові папери батька. Будь-який аркуш із його підписом.
Він скривився.
— Лесю, зараз до них самій не можна.
— Я не сама. Ти зі мною.
— Я знав, що ти це скажеш.
Двері батьківської квартири відчинила мама. На ній був домашній халат, але губи нафарбовані, отже, вона чекала. Батько був удома.
— Навіщо прийшла? — спитала мама, не відступаючи від порога.
— Забрати старі речі.
— Які ще речі?
— У кімнаті коробка із зошитами з інституту.
Це була правда. Коробка справді стояла в шафі. Але мені потрібна була полиця нижче, де батько зберігав старі службові папери й довідки з підписом.
— З ним? — мама подивилася на Данила так, ніби він прийшов красти ложки.
— Добрий день, — сказав він. — Я в коридорі постою.
— Не треба нам тут сторонніх.
— Тоді я теж піду, — сказала я. — І повернуся вже не по зошити.
Батько вийшов із кухні, витираючи руки рушником.
— Пусти. Нехай забирає свій мотлох.
Мама відступила. У квартирі пахло котлетами, на столі стояв пухирець заспокійливих крапель. Я пройшла в кімнату, де колись спала на розкладному дивані. На стіні все ще висів старий килим, подарований кимось давно і непотрібний усім, крім батьків.
— Швидше, — сказав батько з дверей.
Я відчинила шафу. Коробка із зошитами стояла нагорі. Я зняла її, поставила на підлогу, потім ніби випадково зачепила нижній стос тек.
— Обережно! — гаркнув батько.
Я присіла і побачила коричневу теку зі службовими паперами. Поруч лежала тека з написом «Дача». Я взяла першу.
— Поклади, — сказав батько.
— Я тільки подивлюся.
— Поклади.
Данило ступив ближче з коридору.
— Степане Івановичу, спокійно.
— А ти взагалі мовчи, маклере.
— Степане! — сплеснула руками мама.
Я розгорнула теку на сторінці з відмітками і підписами. Там стояв батьків підпис — широкий, упевнений, із довгим хвостом в останньої літери. Аркуш із розпискою я поклала поруч, на край полиці. Підписи не збігалися один в один, але рука була впізнавана: розмах, натиск, цей хвіст.
— Це не доказ, — дуже спокійно сказав Данило. — Просто орієнтир. Потрібна буде експертиза.
— Яка ще експертиза? — батько ступив до нас. — Ви зовсім з глузду з’їхали?
— Хто розписався за мене? — спитала я.
— Ніхто.
— Тоді чому схоже на твою руку?
— Бо ти моя донька, дурепо! — вигукнув він. — У нас почерк схожий.
Мама прикрила рот долонею. Данило підняв брови.
— Цікаве пояснення.
— Геть із квартири! Обоє!
Я сфотографувала сторінку зі старим підписом.
— Не чіпайте її, — сказав батько.
Мама раптом заплакала. Без схлипів, просто стала витирати обличчя рукавом халата.
— Лесенько, ну що ти робиш? Повернемо ми гроші, потроху. Навіщо все це?
— Навіщо ви ходили до Софії Андріївни?
Мама перестала витирати обличчя.
— Я попросила людину не втручатися.
— Ви її налякали.
— Я захищала сім’ю.
— А мене?
Вона подивилася не на мене, а на батька. Відповіді не було…
