Життя без прикрасУ центр послуг ми приїхали по обіді. Черга була звичайна: чоловік із пакетом документів, жінка з дитиною, літня людина з квитанціями, охоронець біля автомата з талонами, який їв вафлю і показував усім, куди натискати. Обличчя дівчини у віконці я потім не згадала, а цей запах паперу, мокрого одягу і дешевої кави запам’ятала надовго.
— Потрібен витяг по об’єкту, — сказав Данило.
— Документ власника, — відповіла дівчина.
Я подала документ. Вона подивилася на екран, потім на мене.
— Дім на вас.
— Я знаю.
— У базі власник попередній.
Слова були сухі, службові, але я вперше за багато днів вдихнула глибоко. Данило штовхнув мене ліктем у бік.
— Чула?
— Чула.
— Беремо довідку.
— Витяг, — поправила дівчина без усмішки.
— Витяг, звісно, — сказав він.
Ми вже думали, що все мине швидко, але у внутрішніх дверях зламався замок. Коробка на стіні пищала, двері не відчинялися, дві жінки кликали техніка, літня людина пробурмотіла: «У вас тут усе через одне місце». Ми просиділи зайву годину. Данило нервував, комусь писав. Я тримала документи на колінах двома руками, ніби від цього вони ставали важчими й надійнішими.
Коли витяг нарешті видали, я перечитала його просто біля вікна.
— Ну? — спитав Данило.
— Продажу за документами немає.
— Ще раз.
— У витягу моє прізвище.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.