Палець завис над екраном, і мені вперше стало страшно не від того, що батько розсердиться, а від того, як легко він сказав уголос усе те, що раніше ховалося за сімейними словами. Не просив, не пояснював, не вибачався. Він розпоряджався: сусідку не чіпай, покупцеві збреши, в поліцію не йди. І в цьому розпорядженні вже не було ні батьківської турботи, ні навіть звичної грубості. Там була тільки впевненість, що я знову відступлю.
За хвилину написав Данило: «Левицький злий. Завтра подає заяву, якщо не буде руху. Треба збирати все сьогодні».
Я відповіла: «Приїжджай».
До обіду біля дому зупинилася його машина. Він увійшов із текою під пахвою, вилаявся на калюжу біля ґанку і відразу спитав:
— Софія?
Я похитала головою.
— Усе?
— Усе.
— Чорт, — сказав він і провів долонею по обличчю. — Гаразд. Значить, без неї.
— Без неї нічого немає.
— Є. Просто гірше.
Він розклав на кухонному столі папери: копію розписки, збережений знімок оголошення, моє листування з матір’ю про квіти, квитки, робочі листи, перепустку з об’єкта, позначки про відрядження.
— Це тримай окремо, — сказав Данило, постукавши нігтем по перепустці. — У день, коли нібито ти заздалегідь усе підписувала, тебе в місті не було. Це важливо.
— Вони скажуть, що я дозволила телефоном.
— Нехай кажуть. У нас є папірець із підписом. Будемо крутити навколо підпису. Не ставай сама експертом. Ми показуємо сумніви і підтверджуємо, де ти була.
— А Левицький?
— Нехай пише по своїх грошах. Він теж потерпілий, і це може нам допомогти.
Я взяла копію розписки. Під моїм прізвищем стояв підпис — широкий, розмашистий, із натиском. Я так не писала навіть на заліках, коли поспішала.
— Лесю, ти чуєш?
— Чую.
— Завтра в центр послуг. Беремо свіжий витяг. Потім до Левицького. Потім заява, якщо буде потрібно. І без «вони вкрали, вони гади». Тільки факти.
Я склала все в прозорий файл. Лампа на кухні блимала: стартер давно треба було поміняти, але руки не доходили.
— Назар відповідає? — спитав Данило.
— Ні.
— Фото з моря зберегла?
— Не знаю. Не дивилася.
— Подивися.
Я відкрила сторінку брата. Остання фотографія ще висіла: окуляри, синя вода, дівчина поруч із келихом. Під знімком мати поставила сердечко.
— Збережи, — сказав Данило.
— Навіщо?
— Не як доказ продажу. Як відповідь на запитання, куди поділися гроші.
Я зробила знімок екрана, відправила собі на пошту і додала до решти файлів. Усе це виглядало безглуздо: серце під курортною фотографією, копія фальшивої розписки і моя перепустка з об’єкта, де я того дня сперечалася про покрівлю…
