Надворі мрячив дрібний дощ. Я дійшла до дому пішки. На ґанку лежала брудна ганчірка, якою, видно, батько витирав черевики, коли водив покупця. Я підняла її двома пальцями і викинула в сміттєвий бак.
Телефон завібрував, коли я відчиняла двері. Батько.
— Ну що, набігалася? — сказав він без привітання.
Я зайшла в сіни, поставила сумку на табурет і ввімкнула гучний зв’язок. Потім натиснула запис.
— Що тобі потрібно?
— Це тобі потрібно. Софію не чіпай. Жінка хвора, а ти її по кабінетах тягати зібралася.
— Мама вже сходила?
— Мати зробила як треба. Не винось наше прізвище на люди.
— Сім’ю ганьблю я?
— А хто? Ти сама все дозволила, а тепер назад здаєш.
— Я дозволила полити квіти. Я не підписувала розписку.
— Та кому потрібні твої папірці! — гаркнув він.
На задньому плані мама сказала:
— Степане, тихіше.
Потім її голос став ближчим:
— Дім усе одно в сім’ї. Назарові допомогли. Рідні люди так і роблять.
— Ти зараз визнаєш, що гроші пішли Назарові? — спитала я.
Пауза. Коротка, зла.
— Ти що, записуєш? — спитав батько.
— А ти боїшся?
— Лесько, не грайся зі мною в розумну. Я тебе виростив.
— Тому можеш брати мої ключі?
— Ключі, ключі, — перекривив він. — Причепилася. Ключі були в матері. Ти сама дала — значить, довіряла.
— Де гроші?
— Не твоє діло.
— Це мій дім.
Він різко видихнув.
— Слухай сюди. Левицькому скажеш, що передумала. Скажеш, що сім’я поверне завдаток поступово. Не сьогодні, потім. І не смій іти в поліцію.
— Чому?
— Бо мати не переживе. І я не хлопчик уже. Хочеш батька посадити?
— Я хочу повернути своє.
— Та твоє воно чи? — кинув він. — Хто тобі там допомагав? Хто дошки тягав? Хто паркан ставив?
— Паркан ставив майстер за гроші.
— А, от як. Значить, батько тобі ніхто.
— Батько зараз дзвонить і просить мене збрехати покупцеві.
Він замовк. Потім сказав тихо, майже втомлено:
— Дурна ти. Уся в себе.
Дзвінок обірвався. Я зберегла запис і підписала: «Батько після Софії»…
